Сайт Подус Ганни Миколаївни
практичного психолога КЗ "Великобурлуцький ліцей"


Головна | Реєстрація | Вхід
Четвер, 28.03.2024, 12:15
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Нормативно-правова документація психолога [30]
Поради молодому спеціалісту [22]
Статті [24]
Буклети в роботі психолога [9]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 57
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Корисні посилання
Головна » Файли » Молодому психологу » Статті

Тема 8
07.05.2016, 14:46

Модуль 1. Девіації як соціально-педагогічна проблема

Проблемне запитання до змісту модулю – Чи є синонімами слова важковиховуваність та дезадаптованість?

Типи девіацій           

Підлітків, поведінка яких відхиляється від прийнятих у суспільстві правил, норм, називають важкими або важковиховуваними. Під важковиховуваністю розуміють опір педагогічним впливам, що може бути обумовлений найрізноманітнішими причинами, пов'язаними із засвоєнням деяких соціальних програм, знань, навичок, вимог і норм у процесі цілеспрямованого навчання і виховання.

Важковиховуваність підлітка, недотримання їм норм і правил, встановлених у суспільстві, у науці розглядається через явище, що називається девіація.

Девіація (відхилення) є однією зі сторін явища мінливості, що властиве як людині, так і навколишньому світу. Мінливість у соціальній сфері завжди пов'язана з діяльністю і виражається у поведінці, яка представляє його взаємодію з навколишнім середовищем, опосередковане зовнішньою і внутрішньою активністю підлітка. Як уже було сказано раніше, поведінка може бути нормальною, і такою, що відхиляється.

Нормальна поведінка підлітка це його розумна взаємодія з мікросоціумом, що адекватно відповідає потребам і можливостям його розвитку і соціалізації. Якщо оточення дитини здатне вчасно й адекватно реагувати на ті або інші особливості підлітка, то його поведінка завжди (або майже завжди) буде нормальною.

Таким чином відхилення у поведінці може бути охарактеризоване як взаємодія дитини з мікросоціумом, яка порушує його розвиток і соціалізацію унаслідок відсутності адекватного врахування середовищем особливостей його індивідуальності і виявляється в поведінковій протидії встановленим моральним і правовим суспільним нормам. Зрозуміло, що поведінка з відхиленнями від норми є одним із проявів соціальної дезадаптації. Говорячи про підліткову дезадаптацію, необхідно уточнити категорії дітей, що вразливі до цього процесу:

— діти шкільного віку, що не відвідують школу;

— діти-сироти;

— соціальні сироти; дійсність така, що в силу обмеженості місць у дитячих будинках, діти місяцями чекають черги для приміщення їх у дитячий будинок, живучи з батьками, позбавленими батьківських прав, не маючи нормальної їжі, одягу, піддаючись фізичному, психічному, сексуальному насильству;

— підлітки, що вживають наркотики і токсичні речовини;

— підлітки сексуально розпущеною поведінкою;

— підлітки, що вчинили протиправні дії; по офіційним даним, їхнє число серед дітей і підлітків зростає в два рази швидше, ніж серед дорослих.

Девіації містять у собі девіантну, делінквентну і кримінальнуповедінку.

Девіантна поведінка — один з видів поведінки, що відхиляється, пов'язаний з порушенням відповідних вікові соціальних норм і правил поведінки, характерних для мікросоціальних відносин (сімейних, шкільних) і малих статевовікових соціальних груп. Тобто цей тип поведінки можна назвати антидисциплінарним. Типовими проявами девіантної поведінки є ситуаційно обумовлені дитячі і підліткові поведінкові реакції, такі як: демонстрація, агресія, виклик, самовільне і систематичне ухилення від навчання або трудової діяльності; систематичні відходи з будинку і бродяжництво, пияцтво й алкоголізм дітей і підлітків; рання наркотизація і пов'язані з нею асоціальні дії; антигромадські дії сексуального характеру; спроби суїциду.

Делінквентна поведінка, на відміну від девіантної, характеризується повторюваними асоціальними вчинками дітей і підлітків, що складаються у стійкий стереотип дій, який порушує правові норми, але не спричиняє кримінальної відповідальності через їх обмежену суспільну небезпеку або недосягнення дитиною віку, з якого починається кримінальна відповідальність.

Виділяються наступні типи делінквентної поведінки:

— агресивно-насильницька поведінка, яка містить образи, побої, підпали, садистські дії, спрямовані, в основному, проти особистості людини;

— корислива поведінка, яка включає дрібні крадіжки, вимагання, викрадення автотранспорту й інші майнові зазіхання, пов'язані з прагненням одержати матеріальну вигоду;

— поширення і продаж наркотиків.

Делінквентна поведінка виражається не тільки в зовнішній, поведінковій стороні, але і у внутрішній, особистісній, коли в підлітка відбувається деформація ціннісних орієнтацій, що веде до ослаблення контролю системи внутрішньої регуляції.

Кримінальна поведінка визначається як протиправний вчинок, що по досягненню віку кримінальної відповідальності є підставою для порушення кримінальної справи і кваліфікується по визначених статтях кримінального кодексу. Кримінальній поведінці, як правило, передують різні форми девіантної і делінквентної поведінки.

Негативні форми девіацій є соціальною патологією: пияцтво й алкоголізм, токсикоманія і наркоманія, проституція, суїцид, правопорушення і злочинність. Вони дезорганізують систему, підривають її основи і завдають значної шкоди, у першу чергу, особистості самого підлітка.

Необхідність у регулюванні поведінки людей завжди буде лишатися актуальною, тому що існує нерозв'язне протиріччя між потребами людини і можливостями їх задоволення. Прагнення до задоволення матеріальних або духовних потреб є тим внутрішнім мотивом, що спонукає людей з недостатньо розвиненою соціальною орієнтацією до вчинків і дій, що не відповідають загальноприйнятим нормам поведінки. Також факторами поведінки, що відхиляється, можуть стати психологічне не сприйняття особистістю встановлених суспільством соціальним норм або генетично зумовлені відхилення.

Можна виділити основні фактори, що обумовлюють девіантну поведінку неповнолітніх.

1. Біологічні фактори виражаються в існуванні несприятливих фізіологічних або анатомічних особливостей організму дитини, що утрудняють його соціальну адаптацію. Причому тут мова йде, звичайно, не про спеціальні гени, що фатально обумовлюють девіантну поведінку, а лише про ті фактори, що поряд із соціально-педагогічною корекцією вимагають також і медичної. До них відносяться:

— генетичні, котрі передаються в спадщину. Це можуть бути порушення розумового розвитку, дефекти слуху і зору, тілесні пороки, ушкодження нервової системи. Дані пошкодження діти здобувають, як правило, ще під час вагітності матері в силу неповноцінного і неправильного харчування, уживання нею алкогольних напоїв, паління; захворювань матері (фізичні і психічні травми під час вагітності, хронічні і соматичні інфекційні захворювання, черепно-мозкові і психічні травми, венеричні захворювання); впливу спадкоємних захворювань, а особливо спадковості, обумовленої алкоголізмом;

— психофізіологічні, пов'язані з впливом на організм людини психофізіологічних навантажень, конфліктних ситуацій, хімічного складу навколишнього середовища, нових видів енергії, що приводять до різних соматичних, алергійним, токсичним захворюванням;

— фізіологічні, що включають у себе дефекти мови, зовнішню непривабливість, недоліки конституційно-соматичного складу людини, що у більшості випадків викликають негативне ставлення з боку навколишніх, що приводить до перекручування системи міжособистісних відносин дитини в середовищі однолітків, колективі.

2. Психологічні фактори, у які включаються наявність у дитини психопатології або акцентуації (надмірне посилення) окремих рис характеру. Ці відхилення виражаються в нервово-психічних захворюваннях, психопатії, неврастенії, пограничних станах, що підвищують збудливість нервової системи й обумовлюють неадекватній реакції підлітка. Діти з явно вираженою психопатією, що є відхиленням від норми психічного здоров'я людини, потребують допомоги психіатрів.

Діти з акцентуйованими рисами характеру, що є крайнім варіантом психічної норми, надзвичайно вразливі для різних психологічних впливів і потребують, як правило, соціально-медичної реабілітації поряд з мірами виховного характеру.

У кожен період розвитку дитини, формуються деякі психічні якості, риси особистості і характеру. У підлітка спостерігається два процеси розвитку психіки: або відчуження від того соціального середовища, де він живе, або прилучення. Якщо в родині дитина почуває нестачу батьківської ласки, любові, уваги, то захисним механізмом у цьому випадку буде виступати відчуження. Проявами такого відчуження можуть бути: невротичні реакції, порушення спілкування з навколишніми, емоційна нестійкість і холодність, підвищена уразливість, обумовлені психічними захворюваннями вираженого або пограничного характеру, відставанням або затримкою психічного розвитку, різними психічними патологіями.

Характерологічні підліткові реакції, такі як відмова, протест, групування, є, як правило, наслідком емоційно залежних, дисгармонійних сімейних відносин.

У випадку несформованості системи моральних цінностей підлітка сфера його інтересів починає приймати переважно корисливу, насильницьку, паразитичну або споживчу спрямованість. Для таких підлітків характерний інфантилізм, примітивність у судженнях, перевага розважальних інтересів.

Езопова позиція підлітка з демонстрацією зневажливого ставлення до існуючих норм і прав іншої людини приводить до «негативного лідерства», нав'язуванню фізично більш слабким одноліткам системи їх «пригнічення», браваді кримінальною поведінкою, виправданню своїх дій зовнішніми обставинами, низькою відповідальністю за свою поведінку.

3. Соціально-педагогічні фактори виражаються в дефектах шкільного, сімейного або суспільного виховання, в основі яких лежать статевовікові й індивідуальні особливості розвитку дітей, що приводять до відхилень у ранній соціалізації підлітка в період дитинства з нагромадженням негативного досвіду; у стійкій шкільній неуспішності учня з розривом зв'язків зі школою (педагогічна занедбаність), що веде до несформованості в підлітка пізнавальних мотивів, інтересів і шкільних навичок. Такі діти, як правило, бувають погано підготовлені до школи, негативно відносяться до домашніх завдань, виражають байдужність до шкільних оцінок, що свідчить про їх навчальну дезадаптацію.

Навчальна дезадаптація школяра проходить у своєму розвитку наступні стадії:

— навчальної декомпенсації — стан дитини, що характеризується виникненням утруднень у вивченні одного або декількох предметів при збереженні загального інтересу до школи;

— шкільної дезадаптації — стан дитини, коли поряд зі зростаючими труднощами в навчанні на перший план виступають порушення поведінки, конфлікти з педагогами, однокласниками, пропуски занять;

— соціальної дезадаптації — стан дитини, коли відзначається повна втрата інтересу до навчання, перебування в шкільному колективі, потрапляння в асоціальні компанії, захоплення спиртними напоями, наркотиками;

— криміналізації середовища, в якому підліток перебуває у вільний час. Так, наприклад, відрахування зі школи дітей 15-літнього віку, що дозволяється законом «Про освіту», викидає дітей на вулицю, де вони не можуть легально працевлаштуватися. Приймаючи в уваги, що такі діти, як правило, з малозабезпечених родин, можна з упевненістю стверджувати, що основні і реальні способи добування засобів існування в них будуть носити кримінальний характер.

Важливим фактором відхилень у психосоціальному розвитку дитини є неблагополуччя родини. Аналіз родини і її впливів на психосоціальний розвиток дитини показує, що у великої групи дітей порушені умови їхньої ранньої соціалізації. Частина з них перебуває в умовах стресових ситуацій з ризиком фізичного або психічного насильства, що ведуть до різних форм девиації; інші — втягнені в злочинну діяльність з формуванням стійких форм делінквентної або кримінальної поведінки.

4. Соціально-економічні фактори включають соціальну нерівність; розшарування суспільства на багатих і бідних; зубожіння значної частини населення, обмеження соціальне прийнятних способів одержання гідного заробітку; безробіття; інфляцію і, як наслідок, соціальну напруженість.

5. Морально-етичні фактори виявляються, з одного боку, у низькому моральному рівні сучасного суспільства, руйнуванні цінностей, у першу чергу духовних, у твердженні психології «вещізму»; з іншого боку - у нейтральному відношенні суспільства до проявів девіантної поведінки. Не дивно, що наслідком байдужості суспільства, наприклад, до проблем дитячого алкоголізму або проституції, є зневажливе відношення дитини до родини, школи, держави, неробство, бродяжництво, формування молодіжних банд, агресивне відношення до інших людей, уживання спиртних напоїв, наркотиків, крадіжки, бійки, убивства, спроби суїциду.

Упровадження в практичній діяльності

Виявити тип та причини (фактори) девіацій дітей, які знаходяться на внутришкільному обліку.

Резюме Девіантна поведінка з'являється як нормальна реакція на ненормальні для дитини умови (соціальні або мікросоціальні), у яких вони виявилися, і в той же час як мова спілкування із соціумом, коли інші соціально прийнятні способи спілкування вичерпали себе або недоступні.

 

Модуль 2. Соціально-психологічна діяльність з дітьми девіантної поведінки

 

Проблемне запитання до змісту модулю: Які основні моменти професійної діяльності працівників психологічної служби необхідно враховувати для організації супроводу девіантного підлітка в загальноосвітньому навчальному закладі?

Основні підходи до профілактики девіантної поведінки підлітків

Прогресуюча тенденція безперервного зростання різних проявів девіантної поведінки, їх об'єктивність і неминучість ставлять перед суспільством, конкретною соціальною службою і соціальним педагогом як основні задачі пошук форм, методів і технологій роботи з дезадаптованими підлітками, концентрацію зусиль, спрямованих як на реабілітацію дитини, так і, що більш необхідно, попередження відхилень від соціальних норм, тобто усунення умов, прямо або опосередковано негативно впливаючих на вчинки і дії неповнолітнього. Тому в науці і практиці одержали широке поширення дві основні технології роботи з підлітками девіантної і делінквентної поведінки — профілактична і реабілітаційна.

 

1.Профілактика — це сукупність державних, суспільних, соціально-медичних і організаційно-виховних заходів, спрямованих на попередження, усунення або нейтралізацію основних причин і умов, що викликають різного роду соціальні відхилення в поведінці підлітків.

Під профілактикою розуміються насамперед науковообґрунтовані і вчасно початі дії, спрямовані на:

— попередження можливих фізичних, психологічних або соціокультурних умов в окремої дитини або неповнолітніх, потрапляння у групу соціального ризику;

— збереження, підтримка і захист нормального рівня життя і здоров'я дитини;

— сприяння дитині в досягненні соціально значимих цілей і розкриття його внутрішнього потенціалу.

Сам термін «профілактика» звичайно асоціюється з запланованим попередженням якоїсь несприятливої події, тобто з усуненням причин, здатних викликати небажані наслідки.

Тому що соціальні відхилення можуть бути викликані різними причинами й обставинами, можна виділити кілька типів профілактичних заходів:

— нейтралізуючі;

— компенсуючі;

— попереджуючі виникнення обставин, які обумовлюють виникнення соціальних відхилень;

— викорінюючи, такі що усувають обставини, які обумовлюють виникнення соціальних відхилень;

— контролюючі, які відстежують ефективність і результативність проведеної профілактичної роботи.

Ефективність профілактичних заходів може бути забезпечена тільки за умови обов'язкового включення наступних складових:

— спрямованості на викорінювання джерел дискомфорту як у самій дитині, так і в соціальному і природному середовищі й одночасно на створення умов для отримання неповнолітнім необхідного досвіду вирішення виникаючих перед ним проблем;

— навчання дитини новим навичкам, що допомагають досягти поставленої цілі або зберегти здоров'я;

— попередження проблем, які ще не виникли та їх вирішення.

У концептуальному плані в профілактичних технологіях виділяється насамперед

1) інформаційний підхід. Він ґрунтується на тому, що відхилення в поведінці підлітків від соціальних норм відбуваються тому, що неповнолітні їх просто не знають. А отже, основним напрямом роботи повинне стати інформування неповнолітніх про їх права й обов'язки, про вимоги держави і суспільства до виконання встановлених для даної вікової групи соціальних норм. Це можна здійснити через засоби масової інформації (друковані видання, радіо, телебачення), кіно, театр, художню літературу й інші надбання культури, а також через систему соціального навчання з метою формування правосвідомості підлітка, підвищення його освіченості, засвоєння їм моральних норм поводження в суспільстві.

2)Соціально-профілактичний підхід як основну мету розглядає виявлення, усунення і нейтралізацію причин і умов, що викликають різного роду негативні явища. Сутністю цього підходу є система соціально-економічних, суспільно-політичних, організаційних, правових і виховних заходів, що проводяться державою, суспільством, конкретною соціально-педагогічною установою, соціальним педагогом для усунення або мінімізації причин девіантної поведінки.

Так, відсутність цільової інформації про наслідки, наприклад, уживання наркотиків, призводить неповнолітніх, які їх вживають, до кримінальної відповідальності, тому що практично усі впевнені, що вживання наркотику — це особиста справа кожного, а залучити можна лише за їх поширення, не знаючи, що в зв'язку з прийняттям нового закону про наркотичні і психотропні речовини, кримінальна відповідальність настає навіть за їх вживання.

3) Медико-біологічний підхід. Його сутність у попередженні можливих відхилень від соціальних норм цілеспрямованими мірами лікувально-профілактичного характеру стосовно осіб, що страждають різними психічними аномаліями, тобто патологією на біологічному рівні.

4)соціально-педагогічний, що полягає у відновленні або корекції якостей особистості підлітка з девіантною поведінкою, особливо його моральних і вольових якостей особистості.

«...Система в найвищому ступені саморегульована, сама себе підтримуюча, що відновлюється і навіть удосконалюється»,— так визначив людину академік І. П. Павлов. Свідома людина — громадянин — це той, хто має розвинену здібність володіти своїми бажаннями, учинками в ім'я моральних цілей і ніколи не допустить порушень закону. От чому в підростаючого покоління варто формувати наступні вольові риси поведінки:

— бути хазяїном свого слова й діла;

— гальмувати прагнення і мотиви, які можуть привести до вчинків, що наносять шкоду суспільству;

— концентрувати зусилля на головному, найбільш важливому в даний час;

— ставити перед собою продумані цілі, які і не суперечать праву, підкорюючи їм тимчасові та скороминущі бажання.

Воля завжди виявляється в діяльності свідомій і цілеспрямовано регульованій. Отут і оцінка сформованої ситуації, і добір шляхів досягнення мети, і боротьба мотивів, і прийняття рішень, і їх виконання. Усе це впливає на правомірність поведінки, на його моральну цінність. Безхребетну людина нагадує флюгер, що повертається убік вітру. Така людина легко йде на порушення суспільних норм, стає слухняним виконавцем чужої волі, чужих моральних уявлень і оцінок, керуючись якими він робить протиправні й аморальні дії.

Для того щоб виховати людину, яка вміє розумно використовувати надані їй суспільством права і свободи, потрібно навчити її панувати над собою. «Легко заснувати порядок у суспільстві, підкоривши кожного його члена визначеним правилам. Легко виховати сліпого, який не протестуючи підкорявся б поводиреві. Наскільки ж складніше звільнити людину, навчивши її панувати над собою.

Бути вільним — значить мати розвинену волю. Не випадково в підлітків і юнаків, що допускають аморальні вчинки і злочини, відсутні сформовані вольові якості. Ці дефекти звичайно виникають у ранньому шкільному віці і вже потім, закріплюючись, виступають як негативні вольові риси характеру, що виявляються тією чи іншою мірою у вчинках і діях.

Негативні вольові риси характеру підлітків (за результатами анкетування підлітків-правопорушників)

Нерішучість – 45,5%

відсутність наполегливості при проведенні в життя прийнятого рішення – 42,4%

несформованість незалежності і самостійної поведінки – 35%

безініціативність – 50%

упертість – 43,4%

невитриманість – 21,2%

Наявність цих рис свідчить про те, що здійснення протиправного діяння підлітками і юнаками обумовлено слабістю їх волі. Будь-яка сформована конфліктна ситуація і навіть короткочасний негативний вплив стає для таких підлітків такою перешкодою, що вони не можуть її перебороти, не порушуючи моральних і правових норм.

Виховання позитивних вольових якостей у підлітків варто починати з формування правильного уявлення про волю. Цей процес включає ряд етапів.

Перший етап — розкриття сутності окремих вольових якостей, правильна їхня ілюстрація прикладами.

Другий етап — вироблення узагальнених уявлень про волю і вольові риси підлітка, встановлення співвідношення між сміливістю і нахабністю; наполегливістю й упертістю; самостійністю і неповагою до чужої думки. Першочерговою задачею вихователів на цьому етапі є усунення міфів про вольового образу підлітка як людини егоцентричної, що не враховує інші думки, розвиненої тільки фізично тощо. Це дозволяє досягти початку самовиховання підлітка. Необхідно виробити в підлітків звичку критично оцінювати свої вчинки і самого себе, а отже усвідомлення «хто ти є і яким можеш стати».

Третій етап — планомірне самовиховання, пошук своїх недоліків, шляхів їх виправлення. На цьому етапі соціальний педагог повинен допомогти підлітку у формуванні правильної самооцінки, пробудити в ньому нетерпимість до власних недоліків.

Четвертий етап — зріле самовиховання, тобто реалізація потреби в самовдосконаленні.

Послідовне проходження всіх етапів дозволяє сформувати соціально бажану роль підлітка як добропорядного громадянина.

Мудре китайське прислів'я говорить: «Буває тільки неправильний шлях, але не буває безвихідного стану». У вихованні немає безвихідних станів, немає і неповнолітніх, котрих можна вважати «остаточно зіпсованими». Злочин робить той, хто має серйозні дефекти в духовному розвитку і поведінці, причому ліквідувати їх — важке завдання, що вимагає часом тривалих зусиль.


Іншою технологією роботи соціального педагога з дезадаптованими підлітками є їхня реабілітація. Розглянуті проблеми реабілітації в методичному і теоретичному плані дозволяє визнати неоднозначність її визначень.

 

2.Реабілітація може розглядатися як система мір, спрямованих на вирішення задач досить широкого діапазону» — від прищеплювання елементарних навичок до повної інтеграції людини в суспільство і як результат впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

На відміну від адаптації, що трактується як пристосування з використанням резервних можливостей організму, реабілітація розуміється як відновлення, активізація. У процесі реабілітації компенсаторний механізм використовується для подолання існуючого пороку, а в процесі адаптації — пристосування до нього.

Отже, реабілітація — це система заходів, що мають своєю метою повернення дитини до активного життя в суспільстві і суспільно корисної праці. Цей процес є безперервним, хоча й обмежений у часі.

Варто розрізняти різні види реабілітаціїмедичну, психологічну, педагогічну, соціально-економічну, професійну, побутову.

Медична реабілітація спрямована на повне або часткове відновлення та компенсацію тієї або іншої утраченої функції організму дитини чи на можливе уповільнення прогресуючого захворювання.

Психологічна реабілітація спрямована на психічну сферу підлітка і має своєю метою подолання у свідомості підлітка з девіантною поведінкою уявлення про його непотрібність і нікчемність як особистості.

Професійна реабілітація передбачає навчання або перенавчання підлітка доступним для нього формам праці, пошук для нього робочого місця з полегшеними умовами праці і скороченим графіком роботи.

Побутова реабілітація має на увазі надання нормальних умов життя підлітка.

Соціальна реабілітація — це процес відновлення здатності дитини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а також самого соціального середовища й умов життєдіяльності особистості, що були обмежені або порушені за якимись причинами.

Під соціально-економічною реабілітацією розуміють комплекс заходів, націлених на забезпечення підлітка належними йому грошовими виплатами, захист його законних інтересів і прав.

Соціально-педагогічна реабілітація — це система заходів виховного характеру, спрямованих на формування особистісних якостей, значимих для життєдіяльності дитини, активної життєвої позиції дитини, що сприяють інтеграції його в суспільство; на оволодіння необхідними уміннями і навичками по самообслуговуванню, позитивними соціальними ролями, правилами поведінки в суспільстві; на одержання необхідної освіти.

Соціально-педагогічна реабілітація підлітків з девіантною поведінкою реалізується, як правило, у спеціалізованих установах, що називаються реабілітаційними центрами. Задачами таких установ є:

— профілактика бездоглядності, бродяжництва дезадаптованості дітей і підлітків;

— медико-психологічна допомога дітям, що потрапили з вини батьків або в зв'язку з екстремальною ситуацією (у тому числі фізичного і психічного насильства, небезпечних умов проживання тощо) у важку життєву ситуацію;

—формування позитивного досвіду соціальної взаємодії, навичок спілкування з навколишніми людьми;

—виконання піклувальних функцій стосовно тих, хто залишився без піклування батьків або засобів до існування;

—психологічна і педагогічна підтримка, що сприяє ліквідації кризових станів особистості;

—сприяння в поверненню в родину;

—забезпечення можливості одержувати освіту, нормально розвиватися;

—турбота про подальший професійне і побутове облаштування.

Іншими словами, основна мета діяльності таких установ — соціальний захист і підтримка дітей у складних життєвих обставинах, їх реабілітація і допомога в життєвому самовизначенні.

У даних установах соціально-педагогічна реабілітація включає три основні етапи: діагностика; створення і реалізації реабілітаційної програми; постреабілітаційний захист дитини.

Діагностика припускає соціально-педагогічне дослідження, спрямоване на визначення рівня розвитку емоційно-пізнавальної сфери неповнолітнього, сформованості якостей особистості, соціальних ролей, професійних інтересів.

Реабілітаційна програма створюється індивідуально для кожної дитини і включає основні елементи: ціль, задачі, методи, форми, засоби, етапи діяльності. Основною метою реабілітаційної програми є формування і корекція моральних цінностей особистості, допомога дітям у отриманні навичок комунікативного спілкування.

Постреабілітаційний захист припускає допомогу дитині після його виходу з реабілітаційного центру та відновлення гармонічних відносин з родиною, друзями, шкільним колективом шляхом регулярного патронажу і корекції виникаючих конфліктів.

 

3.Реабілітаційні соціально-педагогічні технології

При побудові соціально-педагогічної реабілітаційної програми роботи з підлітками девіантної поведінки в якості базових враховуються наступні положення:

1. Опора на позитивні якості неповнолітнього. Для соціального педагога неприпустимо категоричний осуд дитини, що має відхилення в поведінці, висловлення песимістичних прогнозів. Необхідно виховувати шляхом створення для нього «ситуації успіху», уміти знайти позитивне в поведінці підлітка, виходячи з цього організовувати діяльність.

2.Формування майбутніх життєвих устремлінь. Маючи, як правило, хронічну неуспішність у школі, підлітки часто не вірять у свої сили, не бачать майбутнього. Для такого підлітка важливо подальше професійне самовизначення, і в цьому випадку допомога соціального педагога разом із психологом спрямована на визначення його майбутньої професії, вибір за інтересами і можливостями підлітка відповідного навчального закладу і працевлаштування.

3.Крім діяльності, пов'язаної з його подальшою трудовою долею, необхідне включення неповнолітнього, схильного до девіантної поведінки, у значиму для нього суспільно-корисну діяльність, а не читання йому моралей, нотацій, настанов. Це складна задача, тому що найчастіше вимагає зміни не тільки ставлення до того або іншого виду діяльності, але і нормалізацію відносин з колективом дітей. Як показує практика, у важковиховуваних підлітків вільного часу в чотири рази більше, ніж в інших школярів, і настільки ж велика різниця у його якісному використанні. Якщо благополучні підлітки самостверджуються в навчанні, праці, особистих захопленнях, то для важких підлітків входження в ці сфери обмежене, і надлишок вільного часу стає для них криміногенним фактором, що істотно впливає на моральний вигляд неповнолітнього.

4. Глибока довіра і повага у взаєминах з підлітком. У силу відсутності в дезадаптованих підлітків досвіду доброзичливого, спокійного спілкування, будь-який виховний вплив зустрічає активний опір неповнолітнього цим діям. Терпіння і витримка — головні помічники соціальному педагогові в роботі з такими дітьми.

У процесі реабілітаційної соціально-педагогічної діяльності фахівець виконує наступні функції:

— відбудування, що припускає відновлення тих позитивних якостей, що переважали в підлітка до настання дезадаптації;

— компенсування, що полягає у формуванні в підлітка прагнення виправити ті або інші якості особистості шляхом включення його в суспільно-корисну діяльність, значиму для підлітка; активізації потреб підлітка в самовдосконаленні, самовихованні на основі самоаналізу своїх учинків, виробленні самокритичного відношення до себе, вибору якогось ідеалу для наслідування, прийняття системи визначених моральних цінностей і критеріїв для оцінки своєї поведінки;

— стимулюючу, спрямовану на активізацію позитивної мотивації діяльність підлітка, що припускає різні виховні прийоми – переконання, приклад тощо.

У залежності від особистісних особливостей підлітка й умов виховання, при побудові реабілітаційних програм варто враховувати, у якому стані знаходиться підліток. Це може бути передкризовий стан, обумовлений соціальною занедбаністю внаслідок конфліктів у родині або з однолітками; утечами з будинку, невідвідуванням освітньої установи.

Робота соціального педагога з цією категорією дітей орієнтована на соціальне оздоровлення внутрішнього світу підлітка. Соціальний педагог повинен володіти прийомами екстреної діагностики ситуації, у яку потрапила дана дитина – у родині, школі, колективі; виявлення причин виникнення соціально-індивідуально-емоційних порушень.

Основними видами діяльності є: індивідуальне консультування; включення підлітків у тренінгові групи з метою корекції негативних емоційно значимих ситуацій; індивідуальна робота із системою цінностей дитини; навчання соціальним навичкам, способам ефективного спілкування, конструктивної поведінки в конфліктних ситуаціях.

Крім цього необхідна робота з родиною з метою встановлення значимих взаємин між дитиною і батьками, що припускає: діагностику педагогічних позицій у родині; індивідуальне консультування; включення батьків у тренінгові групи, спрямовані на навчання ефективній батьківській взаємодії з дитиною.

Інших підходів вимагає дитина, що знаходиться в кризовому стані, обумовленому агресивним поведінкою підлітка. Найчастіше така поведінка являє собою реакцію підлітка на проблемну, нерозв'язну для нього ситуацію. У роботі з даною категорією дітей використовуються: екстрена діагностика емоційного стану; виявлення причин даної проблеми; навчання навичкам вирішення виникаючих проблем, умінням керувати своїми емоціями; робота над формуванням позитивної «Я-концепції».

Інший напрямок соціально-педагогічної діяльності це робота з „дітьми вулиці”. Робота з «дітьми вулиці» будується, в основному, у двох напрямках:

—створення умов для виживання таких дітей (організація харчування, нічлігу, надання медичної допомоги);

—звільнення від негативного досвіду минулого життя через зміцнення віри в себе, у своє майбутнє.

Третій напрямок пов'язаний з підлітками, що експериментують із психоактивними речовинами. Найчастіше це підлітки, що мають низьку самооцінку, підвищену потребу в соціальному схваленні, високу тривожність.

Основний метод роботи — патронаж, основна форма роботи — організація соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на формування позитивної «Я-концепції». Ефективна реалізація даних реабілітаційних програм можлива при дотриманні трьох умов:

1)високої мотивації всіх учасників програми: дитини, батьків, соціального педагога, фахівців;

2) психолого-педагогічної компетентності фахівців і керівників реабілітаційної установи;

3) координації діяльності різних державних служб: освіти, охорони здоров'я, правоохоронних органів.

Резюме

Існуючі технології роботи з дезадаптованими дітьми спрямовані на те, щоб поставити девіантну поведінку під соціальний контроль, що включає в себе, по-перше, заміщення, витиснення найбільш небезпечної її форми суспільно-корисними або нейтральними, по-друге, спрямування соціальної активності дитини в суспільно-корисне або в нейтральне русло, по-третє, відмова від карного або адміністративного переслідування підлітків, що займаються бродяжництвом, наркоманією, проституцією, гомосексуалізмом тощо, по-четверте, створення спеціальних служб соціальної допомоги: суїцидальної, наркологічної тощо.

 

 

Категорія: Статті | Додав: annapodus | Теги: девіація
Переглядів: 743 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту
  • uCoz Community
  • uCoz Manual
  • Video Tutorials
  • Official Template Store
  • Best uCoz Websites

  • Copyright MyCorp © 2024 | uCoz