Євсюкова М.В., Левченко К.Б.

Мета: представити основні документи стосовно захисту прав дитини та протидії торгівлі людьми на міжнародному та національному рівнях, сформувати уявлення про розвиток законодавства у цих сферах.

Основні поняття теми: законодавство, нормативно-правові акти, конвенція, декларація, закон.

План:

• міжнародне законодавство щодо захисту прав дитини;

• національне законодавство щодо захисту прав дитини;

• міжнародне законодавство щодо протидії торгівлі людьми;

• національне законодавство щодо протидії торгівлі людьми.

Міжнародні документи у сфері забезпечення реалізації прав дитини

гарантують захист усіх прав дітей, базуючись на основоположному

принципі найкращих інтересів дитини.

Міжнародне законодавство щодо захисту прав дитини:

1. Женевська декларація прав дитини, 1924 р.

2. Декларація прав дитини, 1959 р.

3. Конвенція ООН про права дитини, 1989 р.

4. Всесвітня декларація про забезпечення виживаня, захисту і розвитку дітей, 1990 р.

5. Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини, що стосується торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, 2000 р.

Першим окремим документом, що закликав до охорони дітей та

їхніх прав, була Женевська декларація прав дитини, прийнята 1924

р. Декларація прав дитини проголошена з метою забезпечення дітям щасливого дитинства і користування правами і свободами. Вона закликає батьків, місцеву владу і національні уряди до того, щоб вони визначили і намагалися дотримуватися цих прав шляхом прийняття та здійснення законодавчих та інших заходів.

Конвенція ООН про права дитини проголошує необхідність правового та іншого захисту до і після народження дитини, важливість поваги культурних цінностей народу, до якого належить дитина, а також важливу роль міжнародного співробітництва у сфері захисту прав дитини. Статті Конвенції включають різні аспекти життя дитини: фізичний, особистісний, освітній та сімейний. Фізичний аспект розглядається як право дитини на життя, здоровий розвиток, медичну допомогу найвищого стандарту та захист від усіх форм експлуатації. До особистісного аспекту належать права дитини на збереження індивідуальності, вільного проголошення своїх поглядів, думок, повагу совісті та релігії. Освітній аспект включає право дитини на освіту (забезпечення безкоштовного і обов’язкового початкового навчання, заохочення середньої освіти та доступність вищої), яка повинна бути націлена на максимальний розвиток особистості, талантів, розумових та фізичних здібностей дитини. Важливим аспектом життя дитини є сімейний, до якого належить право дитини на виховання в сім’ї, підтримання особистих стосунків з батьками та невтручання в їхнє домашнє та сімейне життя.

Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей визначає проблеми, які перешкоджають повноцінному розвитку дитини. Вона також визначає основні завдання для подолання цих проблем.

Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини, що стосується торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, 2000 р. регулює питання, пов’язані з порушеннями таких прав дитини, як торгівля дітьми, дитяча проституція та дитяча порнографія.

Національне законодавство щодо захисту прав дітей:

3. Конституція України, 1996 р.

4. Закон «Про охорону дитинства», 2001 р.

5. Закон «Про освіту», 1991 р.

6. Кримінальний кодекс України, 2001 р.

7. Сімейний кодекс України, 2002 р.

8. Закон про виконання Конвенції ООН про права дитини

Ратифікувавши Конвенцію про права дитини, Україна взяла

зобов’язання, відповідно до частини 1 статті 19 цього документа, вжити всіх необхідних законодавчих, адміністративних і просвітницьких заходів щодо захисту дітей від насильства у всіх його проявах, образ, зловживань, недбалого піклування або його відсутності.

Вихідною ідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип: усі «діти рівні у своїх правах незалежно від походження», що записано в статті 52 Конституції України. Україна також уперше в Конституції зазначила, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом, держава забезпечує гарантії державного утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (ст. 52).

На підставі положень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини 26 квітня 2001р. в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Стаття 10. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї.

1. Члену сім’ї, який вчинив насильство в сім’ї, виноситься офіційне

попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, за

умови відсутності в його діях ознак злочину, службою дільничних

інспекторів міліції або кримінальною міліцією у справах дітей, про що

йому повідомляється під розписку.

2. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї може бути винесено осудній особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку.

3. У разі вчинення особою насильства в сім’ї, після отримання нею

офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства

в сім’ї, ця особа направляється до кризового центру для проходження

корекційної програми, а також щодо неї у випадках і в порядку,

передбачених цим Законом, може бути винесено захисний припис.

Захист дітей, які позбавлені батьківського піклування, посідає важливе місце в документі. Відповідно до статті 25 «Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» Закону України «Про охорону дитинства» діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави. Держава гарантує матеріальну допомогу цій категорії дітей а також працевлаштування після повернення їх з дитячих закладів, від опікунів чи піклувальників, з дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, закінчення навчання в державних та комунальних навчальних закладах, збереження житлового приміщення, в якому вони проживали, протягом усього часу перебування їх в закладах опіки і піклування.

Одним з важливих законів є прийнятий ще на початку розбудови

незалежної держави Закон «Про освіту» (уведений в дію Постановою Верховної Ради України від 04.06.91 № 1144-12, із змінами та доповненнями), в якому увага приділена створенню системи освіти в Україні. Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального розвитку дитини. Тому забезпечення права кожній дитині на рівний доступ до неї мусить бути одним із напрямів державної політики кожної країни.

За незабезпечення середньої освіти дітям батьки несуть відповідальність відповідно до статті 184 Адміністративного кодексу України (штраф).

Різні міжнародні законодавчі акти з протидії торгівлі людьми дуже часто спрямовані як проти окремих проявів торгівлі людьми, так і проти тих чи інших, пов’язаних із торгівлею людьми, негативних явищ та можуть бути згруповані за рядом напрямів.

Міжнародне законодавство щодо протидії торгівлі людьми:

1. Конвенція про рабство, 1926 р., зміни у 1953 р.

2. Конвенція про примусову чи обов’язкову працю, 1930 р.

3. Додаткова Конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів, тотожних з рабством, 1956 р.

4. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами, 1949 р.

5. Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, 1979 р.

6. Загальна декларація прав людини, 1948 р.

7. Пекінська платформа дій, 1995 р.

8. Гаазька міністерська декларація, 1997 р.

9. Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, 2000 р.

10. Брюссельська декларація про запобігання і боротьбу з торгівлею

людьми, 2002 р.

11. Конвеція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми,

ратифікована Україною у 2010 р.

Перший напрям – боротьба із работоргівлею та рабством. Сьогодні

чинними є декілька міжнародних документів, що забороняють рабство та работоргівлю і передбачають заходи протидії цим явищам. Ці документи були прийняті у 30 – 50-х рр. ХХ ст., але залишаються актуальними і зараз.

Першим із таких документів є Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. зі змінами від 7 грудня 1953 р. У частині 1 статті 1 цієї Конвенції дається визначення рабству.

Згідно зі статтею 2 цього документа країни-учасниці зобов’язались

«продовжувати домагатися повної ліквідації рабства у всіх його формах».

Наступним міжнародним документом є Додаткова конвенція про

скасування рабства, работоргівлі та інститутів, тотожних з рабством від 7 вересня 1956 року. Згідно з пунктом c) статті 7 згаданої конвенції «під работоргівлею визнаються і в неї включаються всі дії, пов’язані із захопленням, придбанням якої-небудь особи або із розпорядженням нею з метою обернення її в рабство; усі дії, пов’язані із придбанням раба з метою його продажу або обміну; усі дії щодо продажу або обміну особи, придбаної з цією метою, та взагалі всяка діяльність з торгівлі та перевезення рабів будь-якими транспортними засобами». Заборону рабства також було закріплено в таких авторитетних міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.).

Другий напрям міжнародної боротьби із торгівлею людьми розвивається в плані протистояння поширеному явищу продажу жінок за кордон з метою використання в проституції, а також боротьби зі звідництвом. Загалом прийнято цілий ряд міжнародних документів із цього питання. Серед документів цього напряму – Конвенція про боротьбу із торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами (надалі – Конвенція). Конвенція консолідує положення інших міжнародних договорів з даного питання, укладених за період з 1904 р.

Основне завдання Конвенції – визначення ефективних заходів боротьби з усіма формами торгівлі людьми й експлуатації проституції. Уперше в історії підписання міжнародних документів дана Конвенція проголосила експлуатацію проституції і торгівлю людьми актами, несумісними з достоїнством і цінністю особистості людини, такими, що ставлять під загрозу благополуччя окремих осіб, родини і суспільства. Безпосередньо поняття торгівлі людьми у Конвенції не розкривається, однак відповідно до її назви та змісту під торгівлею людьми Конвенція мала на увазі лише звідництво та експлуатацію проституції. Наступним міжнародним документом цього напряму була Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.). Відповідно до статті 6 цієї Конвенції країни-учасниці зобов’язалися вживати всіх необхідних заходів для протидії торгівлі жінками та експлуатації проституції жінок.

Торгівля жінками розглядається в Конвенції як злочин, який вимагає

протидії. Водночас, у Конвенції розрізняються проституція та експлуатація проституції. У загальних рекомендаціях Конвенції звертається увага на той факт, що на додаток до вже існуючих форм торгівлі з’явилися нові форми сексуальної експлуатації, такі як секс-туризм, вербування робочої сили з країн третього світу для використання в домашньому господарстві громадян розвинутих країн, а також фіктивні шлюби жінок країн третього світу з іноземцями і «наречені за листуванням». Положення цієї Конвенції

було розкрито в Декларації про викоренення насильства щодо жінок.

Визнання цим документом того факту, що акт торгівлі жінками може

вчинюватись з іншою, крім сексуальної експлуатації, метою, було кроком до ширшого розуміння торгівлі людьми.

З’явилися також комплексні за своїм характером міжнародні

документи з приводу боротьби із торгівлею людьми, в котрих декларується намагання одночасної протидії різним проявам цього явища. Підсумком цілої низки конвенцій ООН стала Пекінська платформа дій (1995 р.). Цей документ висуває концепцію боротьби з торгівлею людьми за різними напрямами, а саме: за допомогою профілактичних заходів щодо рабства, торгівлі жінками з метою використання в проституції та в інших комерційних видах діяльності, пов’язаних із сексом, насильницькою працею, примусом до шлюбу.

Відомою в боротьбі з торгівлею людьми серед міжнародних документів стала Гаазька міністерська декларація європейських рекомендацій щодо ефективних заходів з попередження та боротьби із торгівлею жінками зметою сексуальної експлуатації (1997 р.). У цій Декларації запропоновано цілий комплекс заходів у рамках Європи, Європейського Союзу, країн-кандидатів у члени співтовариства. Торгівля жінками у цьому документі визначається як «будь-які дії, спрямовані на легальне або нелегальне ввезення, провезення, перебування або вивезення з території країни жінок з метою їх прибуткової сексуальної експлуатації, з використанням

примушування, зокрема насильства, погроз або обману, зловживання

службовим становищем або іншого тиску, внаслідок якого особа не має ніякого іншого реального та задовільного вибору, як тільки скоритися цьому тиску або вчиненим протиправним діям».

Інші напрями боротьби із торгівлею людьми розвиваються в

плані протистояння примусовій праці (Конвенція про примусову

чи обов’язкову працю, 1930 р.), торгівлі дітьми для незаконного

усиновлення (Женевська декларація прав дитини, 1924 р., Декларація

прав дитини, 1959 р., Конвенція ООН про права дитини, 1989 р.). Останнім

часом також з’явились нові напрями, такі як боротьба із торгівлею

людьми з метою незаконного вилучення органів, а також із продажем

людських ембріонів та плодів (Резолюція Комітету міністрів Ради Європи

про узгодження законодавств держав-учасників з питань вилучення,

пересадки і трансплантації матеріалів організму людини № (78) 29, 1978

р.). Рекомендація Ради Європи № 1046 щодо використання ембріонів

та плодів людини з метою діагностики, терапії, наукових досліджень,

промислового використання та торгівлі (1986 р.) констатувала, що

прогрес у науці про життя та в медицині зробив юридичний статус ембріона

і плоду особливо непевним.

Документ, який дає найширше визначення торгівлі людьми, –

Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо

жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН

проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий 15

листопада 2000 р., вступив у силу 25 грудня 2003 року, (див. ст. 10).

Окремо в Протоколі розкривається поняття експлуатації, котра

включає, як мінімум, експлуатацію проституції інших осіб та інші форми

сексуальної експлуатації; примусову працю чи послуги, рабство чи звичаї,

подібні до рабства, підневільний стан чи вилучення органів. Крім того,

у цьому документі акцентується увага на двох обставинах. По-перше,

згода жертви торгівлі людьми на заплановану експлуатацію не береться

до уваги, якщо був використаний будь-який засіб впливу, вказаний у

визначенні торгівлі людьми. По-друге, вербування, перевезення, передача,

переховування чи отримання дитини з метою експлуатації вважається

торгівлею людьми навіть у тому випадку, коли вони не були пов’язані із

застосуванням одного із засобів впливу, вказаних у визначенні торгівлі

людьми.

Визначення торгівлі людьми з протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН.

а) «торгівля людьми» означає здійснювані з метою експлуатації вербування,

перевезення, передачу, приховування або одержання людей шляхом

загрози силою або її застосування або інших форм примусу, викрадення,

шахрайства, обману, зловживання владою або уразливістю положення, або

шляхом підкупу, у вигляді платежів або вигод, для одержання згоди особи,

яка контролює іншу особу. Експлуатація включає, як мінімум, експлуатацію

проституції інших осіб або інші форми сексуальної експлуатації, примусову

працю або послуги, рабство або звичаї, подібні з рабством, підневільний

стан або вилучення органів;

b) згода жертви торгівлі людьми на заплановану експлуатацію, про

яку йдеться в підпункті (a) цієї статті, не береться до уваги, якщо було

використано будь-який із заходів впливу, зазначених у підпункті (a);

c) вербування, перевезення, передача, приховування або отримання дитини

з метою експлуатації вважаються «торгівлею людьми» навіть у тому разі,

якщо вони не пов’язані із застосуванням будь-якого із заходів впливу,

зазначених у підпункті (a) цієї статті;

d) «дитина» означає будь-яку особу, що не досягла 18-літнього віку.

Брюссельська декларація про запобігання і боротьбу з торгівлею

людьми (2002 р.) визнає торгівлю людьми серйозним порушенням

прав людини, що пов’язане з примусовою сексуальною експлуатацією, трудовою експлуатацією в умовах близьких до рабських, з експлуатацією, котра породжує жебраків і малолітніх злочинців, використанням людей як домашньої прислуги. Вона закликає світову спільноту країн-постачальниць живого товару, країн транзиту та країн призначення об’єднувати свої зусилля для досягнення всебічної, багатоаспектної й ефективної скоординованої політики протидії цьому злочину, при цьому дотримуючись прав людини та приділяючи особливу увагу боротьбі з торгівлею дітьми, висуваючи як пріоритет інтереси дітей. Глобальний підхід до боротьби з торгівлею людьми повинен бути спрямований на всі форми експлуатації, включаючи сексуальну експлуатацію, трудову експлуатацію, зокрема експлуатацію дитячої праці і жебрацтво.

Брюссельська декларація націлена на подальший розвиток європейського і міжнародного співробітництва, а також на розробку конкретних заходів, стандартів, поширення кращого досвіду роботи і механізмів для запобігання і боротьби з торгівлею людьми.

Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми багато в чому наслідує Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, але враховує особливості свого регіону та вдосконалює деякі положення.

Зокрема, розширена сфера застосування Конвенції (застосовується до всіх форм торгівлі людьми, національних або міжнародних, пов’язаних або не пов’язаних з організованою злочинністю), започатковано механізм ідентифікації жертв торгівлі людьми, встановлюються положення про необхідність криміналізації користування послугами особи, яка є постраждалою від торгівлі людьми, діянь щодо проїзних і посвідчувальних документів, закладено положення про координацію зусиль у сфері протидії торгівлі людьми та розроблено механізм моніторингу виконання Конвенції.

Конвенція також містить вимоги щодо запровадження системи заходів із допомоги жертвам торгівлі людьми, які мають охоплювати їх фізичну, психологічну та соціальну реабілітацію, матеріальну підтримку.

Положення наведених міжнародних угод та конвенцій тією чи іншою

мірою були реалізовані у національних законодавствах багатьох країн.

Сьогодні близько 180 країн світу мають законодавство, спрямоване на протидію проявам торгівлі людьми. Розглянуті протиріччя в розумінні явища торгівлі людьми та національні юридичні традиції зумовили різні підходи до криміналізації цього діяння, та порушень, як пов’язаних безпосередньо із торгівлею людьми, так і з названими вище супутніми явищами. Згідно з наведеними напрямами суспільного реагування на торгівлю людьми розглянемо джерела, що утворюють українську нормативну базу протидії цьому явищу.

У законодавчому забезпеченні в Україні протидії безпосередньо торгівлі людьми, котра відповідає сукупності ознак заволодіння, продажу та злочинного використання, центральне місце посідає Кримінальний кодекс України.

Національне законодавство щодо протидії торгівлі людьми:

1. Закон України «Про ратифікацію Конвенції ООН проти транснаціональної злочинності», 2004 р.

2. Закон України «Про ратифікацію Конвенції РЄ про протидію торгівлі людьми», 2010 р.

3. Кримінальний кодекс України, 2001 р. зі змінами.

4. Закон України «Про протидію торгівлі людьми», 2011

Відповідно до частини 1 статті 149 Кримінального кодексу України

злочин «торгівля людьми» має три самостійні форми:

1) продаж людини;

2) інша оплатна передача людини;

3) здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди

(крім продажу та іншої оплатної передачі), пов’язаної із законним чи

незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний

кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам).

Частиною 2 статті 149 Кримінального кодексу України передбачена

відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, кількох

осіб, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності. У частині третій встановлена відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою або пов’язані з незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки.

Стаття 149 ККУ. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини

1. Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи, – караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо

неповнолітнього або щодо кількох осіб, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, або поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, – караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені щодо малолітнього, або організованою групою, або поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Кінцева мета злочинного діяння, а саме: сексуальна експлуатація, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація праці та інше є обов’язковою ознакою всіх трьох форм торгівлі людьми, передбачених статтею 149 Кримінального кодексу України.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони всіх трьох форм злочину, передбаченого статтею 149 Кримінального кодексу України, є незаконність вчинюваних по відношенню до людини дій. Це пояснюється тим, що існують законні угоди, пов’язані з оплатною передачею людини.

Прикладом законної угоди є продаж спортсмена одним спортклубом

іншому – так звані «трансферні угоди» щодо спортсменів.

У статті 149 Кримінального кодексу України законодавець фактично

криміналізував торгівлю людиною навіть з її згоди. Таке законодавче

рішення є цілком логічним, оскільки, як свідчить практика, у багатьох випадках людина перебуває в безвихідній життєвій ситуації, і тому свідомо та добровільно йде на вчинення відносно неї незаконної угоди.

Одним із важливих заходів щодо протидії торгівлі людьми і експулаатції дітей має бути відповідальна підготовка педагогічних кадрів.

Попередні державні програми протидії торгівлі людьми передбачали

розробку та запровадження в педагогічних вищих навчальних закладах викладання спецкурсів з питань запобігання торгівлі людьми. Це, зокрема, пункт 9 Державної програми протидії торгівлі людьми на період до 2010 р. (Включити до програм підготовки перепідготовки і підвищення кваліфікації педагогічних працівників інститутів післядипломної педагогічної освіти навчальні курси, лекції та практичні заняття з питань протидії торгівлі людьми), пункт 19 Комплексної програми протидії торгівлі людьми на 2002– 2005 рр. (Продовжити здійснення заходів,запровадженням в обласних інститутах післядипломної педагогічної

освіти, у педагогічних вищих навчальних закладах вивчення спецкурсу з питань запобігання торгівлі людьми), пункт 23 Програми запобігання торгівлі жінками та дітьми від 25.09.1999 р. (Розробити програми та запровадити у вищих навчальних закладах викладання спецкурсів, проведення навчально-практичних семінарів, роз’яснювальної роботи з питань запобігання насильству над жінками та дітьми і торгівлі ними).

20 вересня 2011 року Президент України підписав Закон України «Про протидію торгівлі людьми». Цей Закон визначає організаційно-правові засади протидії торгівлі людьми, гарантуючи ґендерну рівність, основні напрями державної політики та засади міжнародного співробітництва у цій сфері, повноваження органів виконавчої влади, порядок встановлення

статусу осіб, які постраждали від торгівлі людьми, та порядок надання допомоги таким особам.