Духовне оновлення суспільства неможливе без відповідного онов­лення освітньої галузі. Духовна еліта не може з'явитися сама собою, але завжди є штучним утворенням. Саме освіта здійснює провід­ний вплив на формування та розвиток особистісних рис, здібностей майбутніх фахівців: учених, політиків, лікарів, економістів і т. д. Наприкінці 70-х років XX ст. ЮНЕСКО визнало стан світової систе­ми освіти кризовим. Основною причиною цього явища є орієнтація освіти не на особистість учня, а на окремі показники розвитку його інтелектуальної сфери.

Така орієнтація не може бути визнана гуманістичною. На практиці вона призводить до неприпустимого збільшення інформаційного наванта­ження шкільних програм, зниження пізнавальної активності дітей, погір­шення їх здоров'я і, нарешті, ускладнення стосунків «батьки -– діти».

«Будь-яке пізнання починається із здивування», – цей відомий вис­лів Арістотеля підказує, яким повинен бути навчальний матеріал. Але зацікавлення поволі згасає з появою буденності, одноманітності й при­мусовості.

Поступово ми звикаємо до абсурдної ситуації, коли батьки, стурбовані проблемою підготовки дитини до вступних іспитів у перший клас (!), наймають репетиторів, віддають малюка до підготовчої групи, а потім у початковій школі дитина протягом кількох років змушена вивчати вже відомий для неї навчальний матеріал.

 До втрати пізнавальної мотивації школярів призводить і той факт, що ус­пішність вступу до ВНЗ та подальша кар'єра випускника залежать переважно не від обсягу отриманих у школі знань, а від матеріальної спроможності батьків. До цього слід додати, що вже у старших класах підлітки, спілкуючись із дорослими, розуміють, що чимала частина шкільних знань (особливо, отриманих після 8 класу) їм у житті, швидше за все, не знадобиться...

Доцільно поставити запитання: наскільки освітня система орієнтована на зміни? Об'єктивним критерієм діяльності школи і досі є показники участі дітей в олімпіадах та статистичні дані вступу випускників до ВНЗ. Навіть виховний процес вважається менш важливим, ніж збільшення інформаційної обізнаності дітей. Отже, проблема розвитку особистості учня залишається нерозв'язаною. Як наслідок – більшість школярів мають слабке здоров'я, не вміють керувати власними емоціями та по­чуттями. Інтелектуальний розвиток заохочується навіть за низького рівня морального та духовного розвитку учнів. Ще багато століть тому Піфагор довів, що надання знань морально несформованій людині призводить до самознищення людства.

Стосовно вчителів, слід визнати, що їх особистісний розвиток у тради­ційній системі освіти до уваги взагалі не береться. Важливою вважається здатність будь-якою ціною донести навчальний матеріал до учнів. Однак учитель, перш за все, являє собою взірець для наслідування, особливо привабливий для молодших школярів. Чи здатний він бути взірцем три­валий час в умовах величезного емоційного навантаження, під тягарем господарських проблем як шкільних, так і домашніх? Негативний вплив на особистісний розвиток педагогічних кадрів посилюється також відсут­ністю відповідних умов безпосередньо у навчальних закладах.

Серед основних соціально-психологічних факторів, що складають міц­ний фундамент духовного зростання дітей та підлітків, слід виокремити природні нахили, особливості сімейного виховання, засоби народного фольклору (казки, оповідання, приказки), дитячі ігри, вплив перших учи­телів, авторитетних друзів або соціальних лідерів, а також статус духовності у соціумі (схема 1). Як зазначає В. Хайруліна: «Людина народжується двічі – фізично і духовно. Біля духовної колиски спочатку стоїть родина, а в шкільні роки поряд із сім'єю стає перший учитель, пізніше –учитель-наставник, педагогічний колектив, що словом, національною системою ос­віти прищеплюють душі дитини високі моральні цінності, риси, благородні почуття віри, любові, мудрості, компетентності, глибокої поваги до роду і народу, мови і культури, вирощують духовну культуру особистості».

Природні схильності явля­ють собою унікальний зміст внутрішнього світу дитини. Вже з перших років життя ми можемо спостерігати різницю в активності дітей, їх темпе­раменті. Природні задатки поступово збагачуються соціальним досвідом і можуть розглядатися як сукупність певних передумов, що детермінують інтерес до внутрішнього світу, процесу духовного зростання.

Надалі сімейне виховання може становити сприятливе підґрунтя для виявлення цих особистісних характеристик. У перші роки життя дитини особистий приклад батьків являє для неї ідеальний взірець досконалості. Дитина наслідує ходу, інтонації голосу, певні дії дорослих. Сімейні цін­ності поступово засвоюються дитиною і стають її особистими цінностя­ми. Виходячи з цього, батьківські збори, які подекуди перетворюються на перелік вад кожної дитини, слід проводити таким чином, щоб батьки, вчителі та діти відчували себе однією командою, яка прагне спільної мети і поважає цінності один одного.

Значну роль у формуванні духовного світу дитини відіграють засоби народного фольклору – казки, оповідання, приказки, в яких звеличуєть­ся роль добра, краси, мудрості, пошуку істини. Так, казкові герої, які здійснюють героїчні подвиги, зустрічаються з небезпекою, навчаються мудрості або навчають інших, викликають у маленької дитини захоплен­ня, прагнення наслідування. Таким чином вступають у дію механізми емоційного закріплення, ідентифікації з героєм та ін.

Важливе місце у духовному зростанні посідають дитячі ігри.

У процесі гри дитина, немовби приміряючи різний одяг, вибирає та засвоює різні соціальні ролі, усвідомлює смисли взаємодії. Так, гра «доньки-ма-тері» допомагає засвоїти зміст сімейних відносин, а гра «в школу» – фор­мує схильність до засвоєння знань або навчання інших.

Як правило, стійкий дитячий інтерес до певної гри у майбутньо­му перетворюється на професійний. Зважаючи на це, необхідним є кваліфікований відбір «живих» ігор для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Провідні мотиви гри повинні бути пов'язані з духовними цінностями людства.

Неможна оминути й особливості навчання дитини та характер її зустрічі з першим вихователем, вчителем. Цієї зустрічі дитина чекає  з нетерпінням, хвилюванням, а іноді – острахом. Слова першого вчителя мають величезний вплив (іноді більший, ніж слова батьків), а його образ та ім'я, найчастіше залишаються в пам'яті на все життя. Природно, що цей образ може у подальшому зумовлювати прагнення самопізнання, самовдосконалення та самореалізації. У зв'язку з цим надзвичайні ви­моги висуваються, насамперед, до відбору, а вже потім – до підготовки вчителів початкової школи.

Значний вплив на духовне становлення та ціннісну орієнтацію юнака чи дівчини мають також авторитетні друзі або соціальні лідери. У спілкуванні з ними молоді люди утверджуються у власних поглядах, цінностях або змі­нюють свою точку зору, вподобання. Соціальна мотивація може бути дієвим засобом активізації особистішого розвитку молоді. У старших класах слід створювати умови для творчої та духовної самореалізації учнів через їх участь у колективних корисних справах, соціально значущих проектах.

Духовна та соціальна спрямованість забезпечується завдяки підпо­рядкуванню мети і завдань розвитку духовного потенціалу учнів, орієн­тації психолого-педагогічних засобів на систему духовних цінностей, використанню виявлених психологічних закономірностей і механізмів духовного зростання молоді.

Принципи неперервності та наступності реалізуються через послідов­ність і взаємозв'язок запроваджених спецкурсів, методик і методів впливу, починаючи з сімейного виховання новонародженої дитини і впродовж її навчання у закладах шкільної та вищої професійної освіти.

 Таблиця 1. Домінантні вікові потреби розвитку особистості, можливі засоби їх врахування та наслідки ігнорування в сімейному колі та системі освіти