Державні освітні програми передбачають докорінне реформування концептуальних засад освіти і спрямування зусиль на розкриття таланту і розвиток творчих здібностей молодого покоління.

Реформування системи освіти має на меті також зменшення на­вантажень, що негативно впливають на дитину та її психіку. Дослі­дження свідчать, що загальне навантаження нервової системи учня і в школі, і вдома дуже велике. Це призводить до гіподинамії, порушення травлення, скорочення тривалості сну і відпочинку, отже, до фізіоло­гічного неблагополуччя. Нагромаджені протягом року несприятливі порушення в організмі дитини можуть спричинити хронічні захво­рювання, нервово-функціональні та психічні розлади, а це, зокрема, блокуватиме розвиток таланту.

Ось чому шкільна психологічна служба має насамперед дбати про психічне здоров'я дитини. Отже, з одного боку, психічне здоров'я є метою практичної психологічної роботи, а з іншого — психічний та особистісний розвиток дитини є умовою, засобом досягнення цього здоров'я.

У Статуті Всесвітньої організації охорони здоров'я визначено, що здоров'я — це стан цілковитого фізичного, психічного й со­ціального добробуту, а не тільки відсутність захворювань або фізич­них дефектів.

Пошуки способів зміцнення здоров'я дітей особливо актуальні за
нашого часу, позначеного постійними стресами, хвилюваннями,
негараздами. Дуже важливо, на наш погляд, дбати про здоров'я на
ранніх етапах життя — насамперед у початковій школі. Адже тільки
здорова дитина зможе в майбутньому реалізувати свій талант. 

Останні дослідження свідчать, що талант — не елітарне явище, як вважала колись традиційна психологія, а закономірний процес гармонійного розвитку душі й тіла, який зумовлює психічне здоров'я і творчу спроможність.

Психічне здоров'я — досить нове поняття, поки ще мало вживане в наукових працях та серед освітян. Наші дослідження дають підста­ву визначити деякі критерії психічного здоров'я, а саме:

• відсутність виразних психічних порушень;
• певний резерв сил, завдяки якому людина може подолати неспо­дівані

      стреси або ускладнення;

• рівновага у відносинах людини з довкіллям, гармонійні взаєми­ни між ними та суспільством, співіснування уявлень індивіда та уяв­лень інших людей щодо об'єктивної реальності.

Останнім часом гармонія душі й тіла порушується внаслідок дії негативних чинників, зокрема, таких, як:

1. стан на межі норма — патологія;
2. негаразди у родинних взаєминах;
3. вплив авторитарного вчителя;
4. дитячі страхи;
5. порушення психогігієнічних основ навчального процесу;
6. порушення оптимумів навчальної діяльності;
7. порушення гармонії творчих здібностей;
8. гіподинамія;
9. недостатній рівень енергопотенціалу.
   Розгляньмо докладніше деякі з них.

Психічний стан на межі норма — патологія

Відомо, що здоров'я людини більш ніж на 50% залежить від спо­собу життя, а від медицини — лише на 7—8%.

За даними президента АМН України Олександра Возіанова і розра­хунками експертів, здоров'я людини на 50% визначається рівнем життя, на 20% — умовами довкілля, на 20% — спадковістю і лише на 10% — охороною здоров'я у медичних закладах та установах, тобто лікуванням.

Чому в такому разі засоби масової інформації рясніють настирли­вою рекламою різноманітних лікувальних засобів? Чому Міністер­ство охорони здоров'я витрачає мільйони доларів на закупівлю надто дорогих ліків і не пропагує здоровий спосіб життя (ця систематична, цілеспрямована пропедевтична та профілактична робота має бути пріо­ритетною у школі, на телебаченні, радіо, у газетах і журналах). Чому Міністерство освіти і науки не приділяє належної уваги проблемам фізичного виховання ані в системі шкільного (три уроки фізичної куль­тури — це мінімум, який може загальмувати погіршення, але не вирішити проблему рухової активності), ані в системі вищого навчання (хіба ми чуємо про досягнення спортивних команд університетів, інститутів, а лише університету фізичної культури?).

 Рухова активність наших учнів та студентів нижча за мінімальний рівень. Школа і ВНЗ є активними «постачальниками» хронічно хво­рих людей. Доведено, що головна причина неуспішності дітей — по­гане здоров'я, а 40% захворювань дорослих «походять» із дитинства.

Соціальні потрясіння, як і екологічні, згубно впливають на імунну систему людини, спричиняючи глибинні генетичні зміни в організ­мові. Зараз ці проблеми стосуються 19—20% населення України. На нашу думку, якщо цей показник зросте до 30%, нація загине.

Особливу тривогу викликає стан здоров'я дітей. В Україні вмирає дітей у 82 рази більше ніж у Швеції, Німеччині, США. Серед семи­річних тільки кожен четвертий здоровий, серед сімнадцятилітніх — лише 14%; для служби в армії придатний лише кожен п'ятий юнак. На 1000 дітей припадає майже 1460 різноманітних захворювань, на­самперед — хвороби органів дихання, носа, гортані, легенів. Тому особливо важливим стає загартування дитини та оптимальний повітря­ний режим удома й у школі.

Перед учителями початкової школи постає завдання ретельно сте­жити за режимом харчування дітей. Обов'язковими мають стати сніданки, гарячі страви протягом дня.

Спеціалісти поділяють «чинники ризику» здоров'я на екзогенні (зовнішні) та ендогенні (внутрішні). До перших зараховують еко­логічні, соціально-економічні та педагогічні, а до других — порушен­ня під час вагітності і пологів, порушення в ранньому розвитку (до року) дитини, відхилення у стані її здоров'я, відхилення у функ­ціональному розвиткові та низка інших чинників.

За даними дослідників, наприкінці першого року навчання кількість дітей, які мають порушення психічного здоров'я пограничного харак­теру, сягає 60—70%. У школах нового типу — ліцеях і гімназіях — ситуація ще гірша. Багато дітей мають проблеми із хребтом, зором, трав­ленням. Кожен п'ятий з обстежених учнів мав підвищений тиск крові.

Саме у школі дитина проводить 70% часу свого активного життя протягом 10—12 років.

І ще декілька цифр (для роздумів): у 70% випадків виявлено патологію під час вагітності і пологів матері; у 60—70% дітей фіксуються порушення в ранньому періоді розвитку; понад 80% першокласників мають психофізіологічні відхилення; близько 10% першокласників мають граничні порушення психічного здоров'я; 20—40% школярів мають нервово-психічні хвороби, у більшості з них – так звана «мінімальна» мозкова дисфункція; 60% першокласників мають пору­шення мовленнєвого розвитку; у 25—80% — порушення розвитку мо­торних функцій; у 30—35% — порушення зорово-просторового сприй­няття та зорово-моторних координацій.

З вересня 2001 року до школи почали вступати шестилітки, на­вчальна діяльність яких суттєво відрізняється од навчальної діяльності тих, хто ставав першокласником у сім років. Лист головного санітар­ного лікаря Києва І.Козлової свідчить про те, що у київських до­шкільнят «за три останні роки захворювань органів травлення стало більше на 46,4%; серцево-судинних захворювань — на 22,8%; зни­ження гостроти зору — на 15,4%; майже 65% дітей шестирічного віку (по Україні) є не готовими до школи за станом здоров'я, фізичного та психічного розвитку».

Немає сумніву, що соціальні та екологічні проблеми суттєво по­значаються на рості й розвитку наших дітей. Ніхто не відкидає чин­ників генетичного впливу, але дослідники вважають, що 20—40% не­гативних впливів пов'язані зі школою.

Для нормального розвитку і самопочуття дитина має не тільки вміти вчитися, а й хотіти, прагнути цього. Тому вчителям, шкільним психо­логам, батькам слід не просто констатувати вади фізичного та психіч­ного здоров'я дітей, а докладати максимум зусиль, щоб школа адап­тувалася до розвитку учня, спираючись на дітоцентризм як фунда­ментальну позицію гуманістичної філософії освіти.

Завершення періоду молодшого шкільного віку можна вважати ус­пішним, якщо дитина: хоче вчитися, може вчитися, вірить у свої сили, їй добре, цікаво, комфортно у школі.

Негаразди у родині

Важливим для психічного здоров'я дитини є психологічний клімат родини. Він суттєво впливає на дитину, спричиняє стан комфорту або ж дискомфорту.

Деякі батьки не лише не можуть бути взірцем для своїх дітей, а й негативно впливають на їхній психічний стан. Вивчення дитячих неврозів (як, до речі, і функціональних розладів у мовленні, таких, як, скажімо, заїкання) свідчить, що вони мають дуже тісний зв'язок із психогенною дією сварок між батьками у присутності дітей.

Слід пам'ятати, що стиль поведінки батьків суттєво, а іноді й вирішально позначається на становленні творчих здібностей дитини.

Тому важливо бути обізнаним із цими стилями. Відомий американський психолог Діане Бомрінд поділяє батьків на авторитетних, авто­ритарних та ліберальних, його колеги Маккобі та Мартін розрізняють ще й індиферентних. Отже, можна говорити про відповідні стилі по­ведінки.

У таблиці 1 подано стислу характеристику чотирьох стилів батьків­ської поведінки, визначених з огляду на відношення двох параметрів — рівня батьківського контролю та характеру взаємин.

Таблиця 1

Стилі батьківської поведінки

Отже, можна констатувати, що найкраще адаптуються діти авто­ритетних батьків. Тому важливо, щоб такий стиль батьківської пове­дінки панував у родині — як найефективніший та найпродуктивні­ший для реалізації таланту дитини.

Більшість психологів вважає, що психічне здоров'я, яке є підґрун­тям для розвитку таланту, або хвороба дитини нерозривно пов'язані також із типом батьківського виховання. У психологічній літературі мож­на зустріти різні класифікації стилів і типів батьківського виховання та аналіз наслідків, які випливають з практики того чи іншого стилю (важ­ливо зазначити, що часто цей аналіз стосується клінічних виявів).

Психолог А.Болдуїн виділяє демократичний, контрольний та мішаний стилі батьківського виховання.

Демократичний. Характеризується високим рівнем сприймання дитини, добре розвиненим вербальним спілкуванням з нею, вірою в її самостійність водночас із готовністю, за необхідності, прийти на до­помогу. Унаслідок такого виховання діти вирізняються вмінням спілку­ватися з однолітками; активністю, агресивністю, намаганням контро­лювати інших дітей (але самі уникають контролю), добрим фізичним розвитком.

Контрольний. Батьки обмежують діяльність дітей, пояснюючи їм зміст заборони. За такого стилю дітям бувають властиві слухняність, нерішучість, неагресивність.

Мішаний. Наслідком такого виховання найчастіше є слухняність, емоційна чутливість, навіюваність, неагресивність, недопитливість, бідна уява.

Неправильні типи виховання призводять до різних неврозів — неврастенії, істерії, психастенії (функціональний розлад, «зрив» вищої не рвової діяльності через перенапруження — збудження, гальмуван­ня та їх динаміку).

В.Гарбузов, А.Захаров, Д.Ісаєв виділяють три типи неправильно­го виховання.

1. Неприйняття, емоційне відторгнення дитини (усвідомлене або
   неусвідомлене), жорсткі регламентаційні та контрольні дії, нав'язування
   дитині певного типу поведінки відповідно до батьківських уявлень про
   «хороших дітей». Інший полюс відторгнення характеризується цілковитою байдужістю, поблажливістю та браком батьківського контролю.
2. Гіперсоціалізуюче виховання — тривожно-недовірливе ставлення
   батьків до здоров'я, навчальних успіхів та статусу дитини серед од­нолітків, а також надмірна занепокоєність її майбутнім.
3. Егоцентричне — надмірна увага всіх членів родини, присвоєн­ня дитині ролі «кумира родини», «сенсу життя».

Усе зазначене стосується невротизації дитини, тобто причин ви­никнення і перебігу хвороби. Оскільки саме дошкільнята найчастіше мають неврози та інші психічні захворювання, особливо актуальною щодо них є психопрофілактика.

Безумовно, найкращий профілактичний засіб — добрі стосунки батьків та дітей, розуміння внутрішнього світу дитини, її проблем, переживань, уміння ставити себе на її місце. Відомо, що не існує го­тових рецептів та моделей виховання, які можна було б просто так узяти та, не змінюючи, «застосувати» до своєї дитини. Хоча індиві­дуальне ставлення до дітей — право кожного з батьків, деякі реко­мендації щодо виховання не будуть зайвими.

• Повірте в неповторність своєї дитини, у те, що вона — єдина, уні­кальна, не схожа на жодну іншу і не є вашою точною копією. Тому
  не варто вимагати від неї реалізації заданої вами життєвої програми і до­сягнення поставленої вами мети. Дайте їй право прожити власне життя.
• Дозвольте дитині бути собою, зі своїми вадами, вразливими місця­
  ми та чеснотами. Приймайте її такою, якою вона є. Підкреслюйте її
  сильні властивості.
• Не соромтеся виявляти свою любов до дитини, дайте їй зрозумі­ти, що любитимете її за будь-яких обставин.
• Не бійтеся «залюбити» своє маля: саджайте його собі на коліна,
  дивіться йому в очі, обіймайте та цілуйте, коли воно того бажає.
• Обираючи знаряддя виховного впливу, вдавайтеся здебільшого
  до ласки та заохочення, а не до покарання та осуду.
• Намагайтеся, щоб ваша любов не перетворилася на вседозво­леність та бездоглядність. Встановіть чіткі межі дозволеного (бажа­но, щоб заборон було небагато — лише найголовніші) і дозвольте ди­тині вільно діяти в цих межах. Неухильно дотримуйтеся встановле­них вами заборон і дозволів.
• Намагайтеся впливати на дитину проханням – найефективніший  спосіб давати їй інструкції. Якщо прохання не виконується, тре­
  ба переконатись, що воно відповідає вікові й можливостям дитини.
  Лише тоді можна вдаватися до прямих інструкцій, наказів, що буде
  досить ефективним для дитини, яка звикла реагувати на ввічливі про­хання батьків. І тільки в разі відвертого непослуху батьки можуть ду­мати про покарання. Цілком зрозуміло, що воно має відповідати вчинку, а дитина має розуміти, за що її покарали. Батьки самі вирішують, як покарати, але майте на увазі, що фізичне покарання — найостанніша та найтяжча за своїми наслідками каральна міра.

Пам'ятайте:

Покарання — це моральний замах на здоров'я: фізичне і психічне.

Покарання не повинно «витісняти» любов. Не залишайте дитину без заслуженої похвали і нагороди. Ніколи не відбирайте подаровано­го вами чи кимось іншим.

Краще взагалі не карати, ніж карати запізно. Запізнілі покарання нагадують дитині про колишнє, перешкоджають їй змінитися.

Покараний — вибачений. Інцидент вичерпано — сторінку пере­горнуто. Наче нічого й не трапилось. Про старі гріхи ні слова. Не заважайте починати спочатку!

Хоч би що трапилось, хоч би якою була провина, покарання не повинно сприйматися дитиною як перевага вашої сили над її слаб­кістю, як приниження.

Дитина повинна боятися не покарання, а того, що вона може при­кро вразити вас.

• Не забувайте, що шлях до дитячого серця пролягає через гру. Саме
  у процесі гри ви зможете передати необхідні навички, знання, поняття
  про життєві правила та цінності, зможете краще зрозуміти одне одного.
• Частіше розмовляйте з дитиною, пояснюйте їй незрозумілі яви­ща, ситуації, суть заборон та обмежень. Допоможіть їй навчитися ви­словлювати свої бажання, почуття та переживання, тлумачити поведін­ку свою та інших людей.

Система залякування дітей, що побутує в деяких родинах, призво­дить до неправдивості та нещирості — особливого способу самозбе­реження. Тяжкі переживання вкрай негативно позначаються на фор­муванні таланту, особистості, спричиняють психастенічні реакції, імпульсивні дії та афекти.

Існує термін «шкільна фобія», тобто острах перед школою. На­справді, часто йдеться не стільки про відвідування школи, скільки про побоювання дитини йти з дому, розлучатися з батьками. Хвороблива дитина, як правило, зазнає батьківської гіперопіки.

Іноді трапляються батьки, які й самі побоюються школи і мимохіть навіюють це своїм дітям або драматизують проблеми початкового на­вчання. Вони намагаються виконувати замість дітей домашні завдан­ня, контролюють кожну написану літеру і таким чином плекають «на­вчальну фобію».

Через це діти не вірять у власні сили, сумніваються щодо своїх знань, призвичаюються сподіватися на допомогу навіть у най­простішій ситуації.

Прагнучи досягти успіху за будь-яку ціну, батьки забувають, що діти й у школі залишаються дітьми: їм хочеться погратися, побігати, «розрядитися», — вони потребують часу, щоб стати такими свідоми­ми, якими їх хочуть бачити дорослі.

Важливо пам'ятати, що, спілкуючись із дітьми, не слід удаватися до погроз, наказів, жорсткої критики, безапеляційних тверджень, невчасних порад тощо.

Погрози («Якщо ти цього не зробиш, залишишся без ласощів»; «Роби так, як тобі сказано, і не став зайвих запитань»; «Якщо не мо­жеш своєчасно робити уроки, я подумаю, чи не заборонити тобі гуля­ти на вулиці (або сидіти біля комп'ютера, або займатись у спортивній секції») викликають страх, відчуття підлеглості, образу, ворожість.

Накази («Це тобі каже батько (мати), ти повинен слухатись», «Як тобі не соромно так розмовляти з дорослими? Негайно припини!»; «Я тобі забороняю товаришувати з...») — виявлення влади над іншою лю­диною, отже вони нищать атмосферу рівноправності. Щоправда, за пев­них, виняткових ситуацій до них можна вдаватися, але вкрай обережно.

Критика з негативним забарвленням, яка не залишає надії на ви­правлення («Ти зовсім не навчений працювати»; «Твої зошити такі неохайні!»; «Ти не дивишся за своїми речами, вони у тебе розкидані де завгодно»), досить небезпечна — бо позбавляє дитину батьківської любові та підтримки.

Образливі прізвиська, що принижують гідність людини будь-якого віку («Так може поводитися тільки впертий віслюк»; «Таке може ска­зати лише дурень»; «І в кого тільки такий йолоп міг уродитися!»), закріплюють у свідомості дитини модель приниження інших і руйну­ють її самооцінку, позначаючись на захисних механізмах.

Допит — образливе з'ясовування несуттєвих деталей («Ну, то скільки годин у тебе пішло на це?»; «Скільки-скільки це коштувало?»;

«Чого це ти так пізно?»; «Чим ти займаєшся?») – фактично є виявом недовіри до дитини.

Безапеляційні твердження щодо мотивів поведінки («Ти ніколи не мав бажання цим займатись»; «Ти не хочеш поводитися так, як слід, ти чиниш мені на зло»; «Ти — скупий») болючі для дитини і шкодять її психічному здоров'ю, бо заважають дорослому збагнути її дії через тлумачення або вигадування «фактів».

Невчасними порадами саме тоді, коли дитина просто хоче, щоб її вислухали, справі не зарадиш («Якби у тебе на столі був лад, то не довелося б хвилюватися, коли ти шукаєш потрібні папери»; «Чому ти не зробила це так, як я тобі казав, отепер маєш»; «Просто не звер­тай на це уваги»).

Обговорюючи з дитиною її поведінку, батьки мають підкреслити, що в цілому задоволені дитиною як особистістю. Це можна зробити, кажучи: «Ти припустився декількох помилок, але подивись, як ти...» Цим протиставленням батьки дають зрозуміти, що найбільше їх цікав­лять успіхи дитини, а не її помилки.

Батьки повинні вживати слова, які працюють на розвиток «Я-концепції» і почуття адекватності. Навіть упродовж одного дня вони не­одноразово мають можливість зробити так, щоб дитина почувалася корисною і адекватною, показавши, що задоволені її досягненнями або намаганнями. Або навчити її справлятися зрізними завданнями, створивши настанову: «Ти можеш це зробити».

Отже, уникайте, стережіться невдалих реплік. Аналізуйте свої дії та щовечора пригадуйте, скільки разів ви сказали дитині:

• Мені ніколи.
• Подивися, що ти накоїв.
• Не говори так швидко.
• Це треба робити не так.
• Неправильно.
• Коли ж ти навчишся?!
• Скільки разів тобі казали!..
• Ні, я не можу!

Уникаючи цих реплік, ви зможете підтримати дитину, переконати, що вона вам не байдужа.

Якщо навіть дитина не може успішно впоратися з чимось, батьки мають дати їй зрозуміти, що їхні почуття до неї не змінились. Корис­ними можуть бути такі висловлювання:

• Мені було б дуже приємно подивитися, як ти це робиш!
• - якщо навіть щось вийде не так, як хотілося, це все одно не буде для тебе зайвим.
• Усі ми люди, і всі ми робимо помилки. Зрештою, виправляючи
  свої помилки, ти вчишся.

Для того, щоб показати віру в дитину, батькам слід мати мужність і бажання, аби:

• забути про її колишні поразки;
• допомогти їй переконатися, що вона впорається із завданням;
• дати можливість розпочати «з нуля», з огляду на те, що батьки
  вірять у неї, у її спроможність досягти успіху;

•    пам'ятати про успіхи і повертатися до них, а не до помилок.
Украй важливо піклуватися про створення ситуації гарантованого

успіху. Можливо, для цього треба буде дещо змінити вимоги до дити­ни, але справа того варта. Слід чітко усвідомлювати, що успіх поро­джує успіх і підсилює впевненість у своїх силах як у дитини, так і в батьків.

Отже, щоб підтримати дитину, необхідно:

1. спиратися на її сильні сторони.
2. уникати акцентування уваги на невдачах.
3. показувати, що ви задоволені дитиною.
4. прагнути і вміти виявляти любов до дитини.
5. навчити дитину подрібнювати великі завдання на менші, тобто
   такі, з якими вона може впоратись.
6. проводити з дитиною більше часу.
7. спілкуючись із дитиною, активно використовувати гумор.
8. знати про всі спроби, до яких удавалася дитина, щоб упоратися
   із завданням.
9. уміти взаємодіяти з дитиною.

10. дозволяти їй (там, де це можливо) самій вирішувати проблеми.
11. уникати дисциплінарних заходів.
12. зважати на індивідуальність дитини.
13. виявляти емпатію (тобто розуміння стосунків, почуттів, пси­хічного стану) і віру у свою дитину.
14. демонструвати оптимізм. Одні висловлювання підтримують

ди­тину, інші — руйнують її віру в себе.

Ось, наприклад, слова, якими можна підтримати:

• Знаючи тебе, певен, що все зробиш як слід.
• Ти робиш це дуже добре.
• У тебе є певні думки щодо цього. Чи готовий ти діяти?
• це виклик, але я не сумніваюся, що ти готовий до нього.
• Або — цілком протилежні:
• Зважаючи на твої здібності, ти міг би зробити це набагато краще.
• Цю ідею просто неможливо реалізувати.
• Для тебе це надто складно, тому це зроблю я.

Батьки часто плутають підтримку з похвалою і нагородою. Похва­ла може й не бути підтримкою. Скажімо, надміру щедра похвала може здатися дитині нещирою, а в разі, якщо дитина побоюється, що не відповідає батьківським сподіванням, — може підтримати.

Підтримка має допомогти дитині відчути свою потрібність. Наго­рода є визнанням або того, що дитина зробила щось якнайкраще, або її досягнень упродовж певного часу. Натомість підтримка спрямована на будь-яку спробу, будь-який, бодай і малий, прогрес.

Коли ми задоволені тим, що робить дитина, це підтримує її і сти­мулює продовжувати справу або робити нові спроби. Тоді вона задо­волена собою.

Підтримувати можна:

• окремими словами («красиво», «акуратно», «прекрасно», «чудо­во», «вперед», «продовжуй»);
• висловлюваннями («Я пишаюся тобою», «Мені подобається, як
  ти працюєш», «Це справді прогрес», «Я задоволений твоєю допомо­гою», «Дякую», «Усе йде чудово», «Добре, дякую тобі», «Я задоволе­ний, що ти брав участь у цьому», «Я задоволений, що ти намагався церобити, хоча вийшло зовсім не так, як ти очікував»);
• дотиками (поплескати по плечу; торкнутися руки; лагідно підняти
  підборіддя дитини; наблизити своє обличчя до її обличчя; обійняти її);
• спільними діями, фізичною взаємодією (сидіти, стояти поруч із
  дитиною; м'яко вести її; гратися з нею; слухати її; їсти разом);
• виразом обличчя (усмішкою, підморгуванням, кивком, сміхом).

Варто зупинитися на страхах, які виникають у дітей у сім'ї (про інші страхи ми поговоримо в окремому розділі).

Один із найпоширеніших страхів дітей та підлітків — страх перед темрявою. Побутує думка, що не треба через це хвилюватися: мовляв, «переросте». Але така думка є помилковою. Адже темрява відлякує не тільки молодших дітей, досить часто таку проблему мають і дорослі.

Чому виникає страх перед темрявою?

Однією з причин є покарання, коли дітей зачиняють у темній кімнаті, або залякування.

Крім страху перед темрявою, може розвиватися відчуття самот­ності, невпевненості, ізольованості. Усе це травмує психіку та спри­чиняє неврівноваженість.

Друга причина, здавалося б, досить банальна: відомо, що страхи притаманні дітям із добре розвиненою фантазією, дуже рухливим та збудливим. Отже, цей страх можна пояснити і генетичною схильні­стю, і ускладненнями під час пологів.

Поштовхом до його розвитку може стати звичайна казка або мультфільм. Бо в них усе зловісне й погане нерідко асоціюється з тем­рявою. Вразлива дитина переносить це з казкового світу в реальний і починає лякатись. Вона боїться не самої темряви, а своїх фантазій, які з'являються у вечірні години. Тому радимо батькам: якщо ваша дитина — фантазер, вразлива, емоційна, дуже обережно добирайте для неї казки, малюнки, мультфільми. Намагайтесь уникати таких, де темрява може уособлювати зло.

Найголовніший страх молодшого школяра — це страх «бути не тим», про кого добре говорять, кого поважають і розуміють, побо­ювання втратити любов і повагу батьків.

Деякі батьки, вживаючи зменшувальні, пестливі слова, дитячу лексику, вважають, що в такий спосіб вони виявляють особливу любов до своїх дітей. У родинах, де побутує імітування дитячої мови, підлещування до дітей, спілкування з часом набуває потвор­них форм: це і безупинне розхвалювання, і потурання, і численні подарунки за добру поведінку або не пов'язані з жодними датами чи подіями.

Дбати про психічне здоров'я своїх дітей означає постійно виявля­ти інтерес до їхньої навчальної діяльності, а не лише до балів у школі. Критерієм оцінювання має стати праця, завдяки якій досягається успіх — і у спільних побутових діях, і на дозвіллі. Дитині треба завжди допо­магати і дуже коректно навіювати впевненість, що вона неодмінно досягне мети, якщо працюватиме (орієнтуючись на приклад батьків і родичів).

Не менш небезпечні для дітей жорстокі методи виховання, особ­ливо, якщо це покарання, що принижують гідність.

Британські спеціалісти на чолі з доктором Скоттом Монтгомері встановили, що через сімейні конфлікти у дитини починають розви­ватися вади, що збільшують ризик погіршення здоров'я.

Щоб визначити залежність між сімейними стосунками та зростом дітей (до семи років), було простежено долі 6374 хлопчиків і дівча­ток, народжених протягом одного тижня 1958 року. Тривалі спостере­ження за ними відбувалися в рамках програми «Національні дослі­дження розвитку дітей».

Дослідники вимірювали зріст семирічних дітей та виокремили з піддослідної групи 20% найменших. Наявність конфліктів у сім'ї ви­значалася за даними соціальних служб та органів охорони здоров'я.

Було встановлено, що близько 300 малюків жили в сім'ях, де бать­ки мали напружені стосунки або розлучилися, або мешкали нарізно, — одне слово, там, де про дітей мало піклувались.

За даними статистичного аналізу, серед дітей з конфліктних ро­дин, «маленьких» — 31,7%, а зі щасливих — тільки 20,2%. З ураху­ванням усіх інших чинників, які впливають на зріст дитини (зокрема соціальний статус батьків, населеність житла та стать), приблизне співвідношення, як з'ясувалось, дорівнює три до двох.

Яким чином стрес впливає на зріст дитини, поки ще не дуже зро­зуміло. Припускають, що сімейні конфлікти можуть підвищувати у дітей рівень бета-ендорфіну — хімічної речовини, яка виробляється мозком під час стресу. А бета-ендорфін, зокрема, зменшує кількість гормону росту. Інша речовина, якою організм реагує на тривалий стрес, негативно позначається на функціонуванні гіпокампа — частини моз­ку, яка відповідає за навчання та пам'ять.

Оскільки зріст відбиває внутрішній метаболізм (обмін речовин), то його уповільнення може сигналізувати про процеси, потенційно небезпечні для подальшого психічного та психофізичного здоров'я.

Дуже важливо, щоб батьки могли вчасно реагувати на зміни психіч­ного здоров'я дитини, наприклад, за допомогою її малюнків. Психо­логи вже давно свідчать про важливість дитячого малювання — не тільки як шляху психічного розвитку, а й як засобу діагностики психі­чного стану. Л.Виготський вважав, що дитяче малювання — це графі­чна мова, яка міститься десь посередині між жестами та усним мов­ленням, з одного боку, та письмовою мовою — з іншого.

Аналізуючи дитячі роботи, більшість авторів звертає увагу на те, як дитина відтворює навколишню дійсність і якого особистісного змісту надає цьому. Відображуване у дитячому малюнку, по суті, не відрізняється од словесної розповіді. Дослідники часто проводять пряму аналогію між розвитком малювання та мовленням і вбачають у дитячому малюванні особливий вид мови. Отже, малювання для дитини – мабуть, не мистецтво, а мова, яка дає змогу розповісти про предмет і зміст дитячого життя через призму мислення, почуттів, уяви.

Свої перші каракулі дитина виводить приблизно в півтора-два роки. Як правило, вони нічого не означають — маляті просто подобається водити олівцем по паперу, шпалерах (інколи — маминою помадою по дзеркалу), насолоджуючись активним рухом. До речі, психологи вва­жають, що будь-які зауваження на цій стадії можуть спричинити за­тримку психічного розвитку.

Через кілька місяців каракулі починають набувати для маляти пев­ного значення. Тобто сам характер «мистецтва» не змінюється, але автор уже дає цілком конкретні назви: «Це — мама» або «Наша гав-гав (собака)». І лише приблизно у три з половиною-чотири роки тво­ри юного художника починають набирати звичних для нас обрисів.

У цей період надзвичайно важливо, щоб батьки цікавилися малюн­ками дитини, підтримували її та заохочували до вдосконалення. Трап­ляється, що байдужість дорослих убиває бажання малювати: маля по­винно бачити, що мама й тато цікавляться його творчістю, радіють успіхам, бережуть найкращі роботи та «хваляться» перед гістьми — адже те, що нікому не потрібне й нікого не тішить, не надихає.

Утім, більшість дітей «переростає» таке захоплення. Найчастіше тому, що починають критично оцінювати свої роботи. Тут є два шля­хи. Або відвести «критика» до художньої школи, або змінити його погляди на творчість. Треба ходити з ним у музеї, на виставки: нехай побачить, що живопис буває різний і не всі художники — гіперреалісти. Радше, навіть навпаки. Нехай зрозуміє, що картина може відоб­ражати не лише предмети і людей, а й стан душі, настрій, а для цього зовсім не обов'язково вміти малювати реальні речі. Відомий дитячий психотерапевт Вайолет Оклендер пропонує давати дітям досить ори­гінальні завдання: «Намалюй, яким був би світ, якби він був таким, як тобі хочеться», «Намалюй, що ти відчував, коли посварився з бра­том», «Намалюй свій найщасливіший момент у житті» тощо.

Тож нехай дитина малює і фарбами, і олівцями, і фломастерами, і кольоровою крейдою. Не треба заважати, якщо вона захоче щось домалювати кульковою ручкою на акварелі чи розмалювати гуашшю знайдений надворі кругляк. А раптом вона колись винайде нову техніку живопису чи стане фундатором цілого напряму?

Коли дитина починає малювати себе у важких життєвих ситуа­ціях або щодня малює свої страшні сни — це сигнал про її неблагополучний емоційний стан. Іноді малюнки можуть розповісти наскільки комфортно почувається маленька людина в довкіллі. На думку психологів і психотерапевтів, переносячи на папір свої страхи й переживання, дитина допомагає собі впоратися з непростими життєвими проблемами.

Так, діти, що почуваються невпевнено, створюють малюнки, схожі на схеми метро, системи водогонів із кранами чи географічні карти, — наче намагаючись упорядкувати мінливий і хиткий світ дорослих. Ті, які зазнали сильного переляку, повторюють страшні фрагменти в кож­ному наступному малюнку. Адже це — найприродніший для дитини спосіб розібратися, що її лякає. Найчастіше дражлива тема потроху сходить нанівець, і в дитини з'являються нові сюжети.

Дуже промовистими є зображення окремих фігурок. Приміром, якщо дитина постійно малює самотніх «героїв», то, можливо, їй бракує уваги й любові дорослих або спілкування з однолітками—дітям властиво мис­лити «сімейними» категоріями. Людинка з піднятими чи опущеними вниз стиснутими кулачками свідчить про песимістичний настрій або агре­сивність автора. Великі очі з промальованими зіницями або без зіниць, із заштрихованими склерами — символ страху або тривоги. Про невпев­неність промовляють ноги, які не мають ступнів. За нормального стану мальовані герої і героїні мають стійкі опори — ступні або широкий поділ довгої сукні. Певна себе, урівноважена дитина зазвичай концентрує зоб­раження в центрі аркуша, використовуючи жирні чіткі лінії.

Колір використовується як засіб характеристики персонажа та свого ставлення до нього. До того ж, зміст дитячого малюнка залежить від загальної розумової активності його автора. Адже дитина — соціаль­на істота, і її хвилюють усі вияви людського життя. Малюнки віддзер­калюють орієнтації сім'ї і всього соціального середовища, що впли­ває на дитину, а також її внутрішні позиції. Дитина, що малює, вияв­ляє себе як громадянин своєї країни, представник тієї чи іншої статі, а також як індивідуальність.

Позитивне ставлення висловлюється в чистих, яскравих фарбах — жовтій, червоній, блакитній, жовтогарячій, зеленій. Гарними, на дум­ку дітей, є орнаменти, дивовижні явища природи, симпатичні твари­ни, позитивні вчинки оточуючих тощо. Прикре, непривабливе зобра­жується темними кольорами (чорний, коричневий, фіолетовий).

Учені вже давно помітили, яке значення для характеристики дити­ни та її психічного стану має вибір того чи іншого кольору. Психоло­ги в таких випадках застосовують кольоровий тест Люшера.

Білий — колір мрії, чистоти, світлих почуттів.

Сірий – нейтральність, потаємність; якщо сірий колір не подобається - це показник імпульсивності, легковажності.

Блакитний — прагнення до психічної рівноваги, вірність, враз­ливість, чистота почуттів.

Синій — колір неба, духовності, почуття впевненості, меланхолії; дитина, якій подобається цей колір, має частіше відпочивати, бо швид­ко втомлюється. Дитина, якій цей колір не подобається, — нерішуча, відлюдкувата.

Зелений — сталість у почуттях, небажання будь-яких змін, символ стабільності, упевненості, потреба самовизначення, схильність до лідерства, прямолінійність, безкомпромісність. Дитина, якій цей колір не подобається, почувається скривдженою, самотньою.

Жовтий — створює гарний настрій, це — спокій, інтелігентність, спілкування з оточуючими, прагнення до незалежності, надія. Якщо колір не подобається — депресія, відчуття невпевненості, небезпеки.

Жовтогарячий — інтуїція, мрійливість; якщо не подобається — лицемірство і підступність.

Рожевий — колір життя, усього живого; добро, любов, спокій, чисті почуття; не подобається — хвилювання, дратівливість.

Червоний — прагнення до успіху, активність, драматизація пере­живань, діяльність, сміливість, воля, лідерство, дратівливість. Якщо не подобається — комплекс меншовартості, страх перед сварками.

Фіолетовий — тривожність, дитина легко підпадає під вплив ото­чуючих, почуття страху, образи, стресова напруженість.

Коричневий — вразливість, хворобливість, цінування традицій сім'ї. Якщо не подобається — самолюбство, егоїзм, потайливість.

Чорний — символ зречення, похмуре сприймання життя, невпев­неність у собі, схильність до стресу, депресій.

Отже, кольори малюнку можуть свідчити про емоційний стан ди­тини, ставлення до близьких, родини.

Для того, щоб виявити, чи вистачає дитині родинного тепла, мож­на використати кольоровий тест Фрілінга. Дайте їй аркуш білого па­перу і запропонуйте уявити, що з нею бажає подружитись якась чу­дернацька і добра тварина. Який вигляд вона матиме? Якого кольору буде? Нехай дитина намалює її кольоровими олівцями. Потім можна тлумачити малюнок за тестом Фрілінга, звертаючи увагу на певні особливості.

Перевагу не віддано жодному кольорові: ультрамарин, червоний, червоно-оранжевий або пурпурний. Дитині потрібне сильне і добре керівництво. Вона затишно почуваєшся в батьківському домі й легко знаходить друзів.

Якщо переважають ніжні й теплі тони, особливо — рожевий, пурпуровий, жовто-зелений або небесно-блакитний, — дитина почу­вається дещо самотньо, і добра тварина уявляється їй чимось на зра­зок бажаного подарунка. Такій дитині необхідно більше любові, і, крім цього, ви повинні подбати, щоб вона знайшла собі нових друзів.

Перевага коричневих тонів означає, що дитина потребує захисту. Утім, можливо, що просто вона натуралістично зобразила звичайний колір хутра тварини — про це можна сперечатися.

Багато контрастів: червоний, червоно-оранжевий у поєднанні з чорним, коричневим — дитина прагне до самостійності, виявляє упертість. Свого «приятеля» вона уявляє як істоту, що навіває страх.

Багато червоного і червоно-оранжевого — дитина хоче відстояти своє місце, зараз вона дещо пригнічена.

Перевага жовтих тонів — майже завжди означає, що дитина дуже нервова, не може зосередитися на чомусь конкретному. Можливо, вона обдарована, але цю обдарованість слід розвивати і поглиблювати.

Багато сірого — дитина боїться, що їй відмовлять.

Багато чорного — страх перед невідомим. Дитина потребує захисту і теплоти.

Багато білого — неусвідомлений вияв страху перед єднанням зі своїм життєвим світом (замість телевізора дитині потрібні казки, мож­ливість щось майструвати).

Багато пурпурового — страх перед стороннім впливом.

Багато рожевого — страх бути самотнім.

Багато зеленого і трави — якісь психологічні бар'єри; часто ви­являється як надмірна образливість. Стосунки з реальністю нерідко порушені (мрійник).

Якщо головний колір — ультрамарин, може йтися про певну іпохондричність (хворобливий стан, що характеризується надмірним за­непокоєнням, страхом за своє здоров'я), а також про те, що дитина боїться власного дому.

Якщо переважають фіолетовий і пурпурний — то, за наявності природної життєвої сили, це свідчить про магічно-потойбічний страх (можливо, удома є старі хворі родичі).

Але не слід, глянувши на твір своєї дитини, відразу впадати у відчай або ставити діагноз — цілком можливо, що ви не врахували всіх нюан­сів і неправильно інтерпретували «піктограму». Повну картину психічного й емоційного стану може дати лише кваліфікований дитячий психолог.

Ще один із способів визначити стан психічного здоров'я дити­ни — аналіз її снів, особливо — жахів. Сон — передвісник і підсилю­вач денних страхів. Саме жахливі сни є червоною лампочкою, що сиг­налізує про негаразди із психічним здоров'ям. Якщо дорослі самі не можуть або не хочуть прийти на допомогу, не вирішують родинні конфлікти, не вносять необхідні корективи у виховання, у дітей може розвинутися невроз, з постійним відчуттям тривоги, невпевненості, пригніченими позитивними емоціями, і навіть (як правило, вже у підлітковому віці) відчуття краху життєвих цінностей, приреченості та невідворотності. На думку психолога О.Захарова, про цю ситуацію можуть свідчити такі сни: «Я полетів на Місяць, політав там, а потім корабель впав і розбився», «Падаю з дерева і розбиваюсь», «Падаю у провалля і розбиваюсь», «Війна — атомний вибух», «Іду і весь час потрапляю у глухий кут».

Навчившись аналізувати дитячі сни і шукати в них не містичне, а життєве підґрунтя, можна скласти уявлення про невротичний розлад особистості дитини, тобто провести психологічну діагностику, — тоді допомога лікаря може не знадобитися. Треба лише щиро поговорити з дитиною і якось непомітно, не акцентуючи на цьому увагу, розпитати, що добре та погане сниться їй уночі і що їй хотілося б побачити. Зано­туйте цю інформацію і спробуйте знайти у дитячих снах віддзеркален­ня стосунків у родині та «розшифрувати» їх. О.Захаров радить:

1. Якщо дитина не бажає прокидатися (у сні приємніше) або
   не може «відійти» од жахливого сну, або, навпаки — рано прокидаєть­ся, квола, вередлива зранку; неспокійно спить, схвильовано розмов­ляє вві сні, стогне, кричить, зойкає зі страху і біжить до батьків, про­ситься спати з ними, — вона невротична, залежна від батьків, невпев­нена, потребує більше теплоти, любові й ласки.
2. Якщо дитині сняться потвори: Вовк, Бармалей, Баба Яга, Кощій,
   Змій Горинич; у молодшому дошкільному віці — Скелети, Чорна рука,
   Пікова Дама, усяка нечисть тощо, — указує на порушення душевної
   цілісності дитини, ослаблення або недорозвинення психічного захис­ту, неврівноважені стосунки між дорослими.
3. Жахливі перетворення на когось свідчать про страх невідповід­ності або зміни свого «Я». Зазвичай це спостерігається у дітей занадто вимогливих і принципових батьків.

4. 4. Утрата матері, розлучення з нею відображає ранній досвід хвилювання, пов'язаний з ускладненням емоційного контакту.
5. Беззахисність перед небезпекою — погрози батьків, фізичні по­
   карання, жорстока поведінка з дітьми.
6. Дитина залишається без дорослих, наодинці з персонажами, що
   погрожують її життю — це свідчення емоційного неприйняття дити­ни, нелюбові до неї.
7. Емоційна нечутливість дорослих, нездатність своєчасно прийти
   на допомогу відтворюється у сні розгубленістю, панікою, перемогою
   насилля і зла.

8. Нещирість батьків відтворюється у сні як зрадливість
і підступність жахливих персонажів.

9.  Непередбачуваність і непослідовність дорослих стосовно дитини
обертається раптовою зустріччю зі страховиськами, які з'являються зне­нацька, не даючи часу для адекватної, логічно мотивованої реакції.

10. Конфлікти в родині спричиняють сни, у яких на дитину або на
    її сім'ю обвалюється будинок, де вона мешкає.
11. Магічно-окультна атмосфера родини, іпохондрія (хворобливий
    стан, що характеризується похмурим, гнітючим настроєм, занепокоєн­ням, надмірними побоюваннями щодо свого здоров'я) дорослих, роз­мови про хвороби; смерть близьких і навіювання дітям тривог та страхів відображаються у снах як смертельна загроза або навіть смерть(якщо у реальному житті все це поєднується з емоційно нечутливим ставленням дорослих).
12. Брак позитивних змін у житті родини, хронічні конфлікти,
    утрата батьків, емоційне неприйняття дітей (зокрема, небажаних) по­
    стає в їхніх снах як депресивне світовідчуття: нічого не виходить, усе
    падає, руйнується, провалюється кудись або триває безнастанно, без­результатно; безвихідь, неминучість та приреченість.
13. Через невротичне безсилля внаслідок хворобливого стану або
    психологічно мотивованого розладу дитина у своїх снах неспромож­на своєчасно реагувати на небезпеку, виявляти адекватне вольове зу­силля, захищати себе, уже не кажучи про допомогу комусь іншому.

Отже, зазначені симптоми вказують на можливість виникнення неврозу. Якщо ви можете, підтвердити наявність 5 і більше симптомів з 13, поданих у цьому переліку, є підстави вважати, що у дитини невроз.

Зрозуміло, що такі сни виникають не самі собою, а внаслідок пев­них дій батьків. Тому звернімо нашу увагу на ті аспекти негативного ставлення, які найбільше сприяють невротизації дітей.

Ось цей реєстр наших гріхів (за О. Захаровим):

1. Неприйняття (емоційне), зокрема небажаної дитини, яка наро­дилася невчасно, або не відповідає очікуваній статі, — це неприйнят­тя її індивідуальних особливостей — темпераменту, правокульової або лівокульової спрямованості особистості, інтересів і пріоритетів.
2. Нечутливість (невключеність в емоційне життя дитини, велика
   дистанція у стосунках із нею, відстороненість).
3. Нещирість (неприязні стосунки, надмірне моралізування без на­лежного підкріплення власним прикладом, демагогія).
4. Непослідовність (суперечливість).
5. Несталість (непередбачуваність, імпульсивність).
6. Негативність (постійна критика, осуд, недовіра до можливостей
   і досвіду дітей, погрози і фізичні покарання).
7. Неузгодженість дорослих щодо виховання (конфлікти, проти­
   лежні або несумісні підходи).

Слід пам'ятати, що кожна похибка у ставленні до дітей може спро­вокувати невроз. Зрозуміло, що будь-який із зазначених чинників ро­бить дитину нещасливою. Якщо їх 4 і більше, — невроз забезпече­ний, як не тепер, то в недалекому майбутньому.

Більшість батьків прагнуть, щоб їхні діти були щасливі й здорові. Але як цього досягти?

Що робити, щоб у дітей не було неврозу?

1. Народити її у слушний час, коли ви не навчаєтеся, не скла­
   даєте іспити і не маєте сумнівів щодо того, чи потрібна вона вам
   саме тепер. Тоді дитина не буде перешкодою на вашому життєво­
   му шляху і джерелом зайвого роздратування, розпачу і невдо­волення.
2. Ужити всіх необхідних профілактичних заходів безпеки до на­родження дитини: проконсультуватись у психолога або психотерапевта,
   уникати зайвих психічних стресів, своєчасно усувати негативний
   вплив, пов'язаний із роботою, з найближчим оточенням, налаштуватися на успішні пологи і пройти відповідне навчання.
3. Ваша дитина — то ваша доля, тож треба приймати її такою, якою
   вона є (незалежно від її статі); відкласти всі справи, доглядати і виховувати її, не віддавати в ясла і пам'ятати, що вона прагне любити вас
   (і потребує вашої любові) у перші роки свого життя, коли найактивніше розвиваються емоції і здатність до контактів.

Не залишати дитину саму в перші роки життя і не перекладати
догляд за нею на інших (ідеться про довготривале перебування дитини у рідних або знайомих), не здійснювати, поки їй не виповниться три роки, далекі переїзди.

5. Не забувати про чоловіка, пам'ятаючи, що йому теж нелегко,
   намагатись якомога раніше залучити його піклуватися про дитину
   і доглядати її, підкреслюючи його роль у сім'ї і здатність допомагати.
6. Якомога частіше гратися з дітьми, ставити себе на їхнє місце,
   співчувати їхнім переживанням, водночас намагаючись уникати над­
   мірного опікування та марних хвилювань.
7. Бути досить гнучкими і безпосередніми у спілкуванні з дітьми,
   вчасно визнавати свої помилки, довіряти і «поступатися принципа­ми», якщо це необхідно.
8. Враховувати індивідуальність, особливості темпераменту, харак­теру і особистості ваших дітей, дбаючи про їхній розвиток без штуч­ного випередження (ідеться про нав'язування змагання з огляду на так званий загальний розвиток та розвиток інших дітей) або упо­вільнення природного темпу.
9. Проаналізувати взаємини зі своїми батьками в дитинстві — щоб
   не мати аналогічних проблем у власній родині.

10. Своєчасно зауважувати психологічний дискомфорт і нервовість
дітей, зокрема щоразу більші страхи і хвилювання, поганий настрій,
надмірну вередливість, стомлюваність, розлади сну і апетиту. Разом
із подружжям з'ясувати причини і внести відповідні корективи до взає­мин із дітьми.