Мета: підвищення рівня обізнаності педагогічних працівників щодо

трудової мінграції в контексті світових міграційних процесів, чинників

поширення трудової міграції та основними проблемами, пов’язаними з

трудовою міграцією.

Основні поняття теми: міграція, трудова міграція, беззворотна

міграція, тимчасова міграція, сезонна міграція, зовнішня міграція,

внутрішня міграція, еміграція, імміграція, країни транзиту, країни виїзду,

країни призначення.

План:

• міграція з історичної точки зору;

• внутрішні чинники поширення трудової міграції;

• негативні наслідки масової трудової міграції працездатного

населення;

• основні проблеми, пов’язані з трудової міграцією.

Міграція з історичної точки зору – це досить давнє явище. Економічні

негаразди, військові конфлікти, національні протиріччя, екологічні

катастрофи та інші проблеми постійно штовхають багатьох людей на

переміщення по планеті. Кількість осіб, які щорічно покидають свої країни,

оцінюється багатьма мільйонами. За даними Міжнародної організації

праці, на початок ХХІ ст. глобальна трудова міграція становить близько

120 млн. осіб, тобто 2,3 % світового населення, на рік.

Під міграцією розуміють переміщення людей, пов’язані, як правило, зі

зміною місця проживання. Вона поділяється на безворотну (з остаточною

зміною постійного місця проживання), тимчасову (на досить тривалий

термін) та сезонну (на певний період року).

Відрізняють зовнішню (за межі країни) та внутрішню (всередині

держав та ін.) міграцію. До зовнішньої належать еміграція та імміграція.

Еміграція – масове переселення з батьківщини в іншу країну, тривале

перебування за межами країни внаслідок переселення. Імміграція – в’їзд

іноземців у країну на тривале або постійне проживання. Україна належить

до країн зі змішаними потоками мігрантів, тобто вона одночасно є країною

виїзду, транзиту та призначення.

Серед основних внутрішніх чинників поширення трудової міграції

громадян України за кордон відмічають низький рівень життя та високий

рівень безробіття, фемінізацію бідності та міграції, ґендерну дискримінацію,

низький рівень обізнаності з проблеми, недоліки правового захисту,

корупцію, психологічні чинники. Серед зовнішніх чинників зазначають:

розпад Радянського Союзу, внаслідок чого громадяни країн, що входили

до його складу, отримали можливість вільного виїзду за кордон та

спрощення можливості для українських громадян подорожувати по

світу як з метою відпочинку, розваг, так і праці; інтернаціоналізацію

тіньової економіки, зростання різниці між багатими та бідними країнами,

формування міжнародних кримінальних об’єднань, корумпованість

працівників державних органів, наявність зон військових конфліктів.

Як країну транзиту Україну використовують переважно громадяни

країн СНД. Передусім це громадяни Російської Федерації, Молдови,

Грузії, Узбекистану, Азербайджану, Вірменії, які становлять 70 %

загальної кількості цієї категорії мігрантів. Другу основну групу

становлять люди, метою яких є трудова міграція в країни з високим

рівнем розвитку економіки. До третьої, найменшої, групи можна віднести

біженців, шукачів притулку. Іноземні трудові мігранти, для яких Україна

є країною призначення, у свою чергу, поділяються на декілька груп.

Легальні трудові мігранти приїжджають в Україну за контрактом, який

зазвичай з ними укладають фірми країн їх походження. Друга група

– це претенденти на низькооплачувану роботу, часто без офіційної

реєстрації. Третя – це мігранти, які приїжджають до своїх земляків,

які вже живуть в Україні. В Україні вже сформувалися досить численні

в’єтнамська, іранська, арабська, корейська, китайська, турецька,

ефіопська, індійська та пакистанська діаспори.

Значно частіше Україна виступає країною виїзду. В основі

сучасної еміграції з України лежать виїзди громадян України з метою

працевлаштування за кордон. Згідно зі звітом Генерального секретаря

ООН з моніторингу світового населення, присвяченим міжнародній міграції

та розвитку, Україна посідає четверте місце за кількістю міжнародних

мігрантів. Унаслідок важкої економічної ситуації, низької заробітної

плати триває виїзд громадян з України до країн далекого зарубіжжя та

Російської Федерації з метою працевлаштування. Сезонне, тимчасове

працевлаштування або «човникові» поїздки за кордон у непростих

економічних умовах перехідного періоду, на жаль, стали чи не основним

засобом виживання для багатьох українських сімей. За різними оцінками,

протягом року приблизно 5 млн. наших співвітчизників перебувають на

заробітках за кордоном. За даними експертів, у Росії щороку працює до 1

млн. таких заробітчан, а в «сезонний пік» їх чисельність сягає 3 млн.

Неефективність політичних та економічних перетворень у державі,

корумпованість чиновників, декларативність соціальної політики,

зростання прірви між верхами та абсолютною більшістю населення,

нездійсненність романтичних мрій перших років незалежності призвели

до виявлення ще одного фактора – невіри в позитивні зміни в країні.

Критичність ситуації в тому, що молоді люди не бачать перспектив для

життя та самореалізації в українському суспільстві. Батьки не бачать

перспектив для своїх дітей. Вища освіта не стає запорукою нормального

забезпеченого життя. Виїзд за кордон розглядається як умова не тільки

вирішення тимчасових фінансових проблем родини, але й як стратегія

життєвого шляху для молодого покоління. І ці оцінки і тенденції не

змінюються, а лише посилюються.

З одного боку, працевлаштування за кордоном є важливим джерелом

формування середнього класу, інструментом включення до міжнародного

ринку праці, інтеграції до міжнародної спільноти через розвиток

безпосередніх людських контактів тощо. Водночас, масова трудова

міграція молодих людей має серйозні негативні наслідки. Це й економічні

втрати (відсутність надійних механізмів перерахування отриманих за

кордоном доходів), соціально-трудові (дискримінаційні умови праці та її

оплати, відсутність правового врегулювання захисту трудових і соціальних

прав). Однією з основних проблем, пов’язаних з трудовою міграцією,

є розрив родинних стосунків, в результаті чого діти залишаються без

батьківського піклування протягом кількох років. Незважаючи на це, люди

готові їхати за кордон без знання мови, правових знань, кваліфікації,

навіть на нелегальну роботу, що робить їх уразливими щодо потерпання

від цілої низки порушень прав людини, у тому числі до потрапляння в

ситуації торгівлі людьми.

Більшість українців працюють за кордоном нелегально і є, відповідно,

мігрантами з неврегульованим статусом. Тут цікаво простежити тенденцію

до зміни термінології. В офіційній термінології ООН замість терміна

«нелегальна міграція» переважно вживають термін «неврегульована

міграція», а замість терміна «нелегальний мігрант» – «неврегульований

мігрант» або «мігрант чи іноземець без належних документів». Ці

поняття відображають гуманістичний підхід до явища нелегальної

міграції, що базується на парадигмі прав людини. У його основі лежить

принцип індивідуальної свободи, свободи переміщення, свободи вибору

місця проживання. У національних законодавствах переважає поняття

«незаконна» або «нелегальна міграція». Неврегульована міграція – це

рух осіб, що відбувається з порушенням норм країн виїзду, транзиту та

призначення. Така ситуація ставить особу у вкрай уразливе становище,

оскільки значно збільшується ризик порушення її прав та свобод.

Слід зазначити, що намагання потенційних мігрантів виїхати та

працевлаштуватися за межами держави активізує діяльність злочинних

груп з оформлення виїзних документів і переправлення за кордон громадян

України з метою їх подальшого продажу. Проблема з різною гостротою

та в різних формах виявляється в різних регіонах України. Особливо

складне становище в західних областях – Рівненській, Тернопільській,

Чернівецькій, Волинській, Закарпатській, Львівській, де на обліку в

центрах зайнятості перебуває по декілька членів однієї родини. Лише з

Івано-Франківської області з 1460 тис. населення 250 тис. працюють за

кордоном. За неофіційними даними, на заробітках за кордоном перебуває

150–350 тис. жителів Львівщини. Не набагато краща ситуація в східних та

південно-східних областях України.

У цілому науковці та дослідники одностайно стверджують, що

перше місце серед чинників, які зумовлюють поширення трудової

міграції, посідають економічні проблеми країн, що переживають період

трансформації суспільно-політичного та економічного устрою, – низький

рівень життя більшої частини населення та високий рівень безробіття.

Слід відзначити ще один важливий чинник – наявність сектору зайнятості

для мігрантів у країнах призначення. Адже непоодинокими є випадки

нелегального працевлаштування громадян України за кордоном.

Оскільки офіційна процедура замовлення робочих місць складна і довга,

то роботодавцеві невигідно цим займатися. Внаслідок нелегального

перебування на території іншої країни громадяни часто потрапляють

у скрутне, а часто і рабське становище: їхні права не охороняються ні

трудовим, ні цивільним законодавством і часто безкарно порушуються,

не виконуються умови попередньої домовленості щодо розміру заробітної

плати та порядку її виплати, їх шантажують, умови роботи та проживання

залишають бажати набагато кращого тощо.

Україна, як і інші країни колишнього Радянського Союзу, вийшла на

світову міграційну арену в кінці 1980-х рр.., тому вона є новим донором для

приймаючих країн і мусить вести конкурентну боротьбу з традиційними

країнами-постачальницями мігрантів (країни Південної Європи, Азії,

Африки, Латинської Америки) і «новачками» (Східна Європа, країни

СНД).

Сформувавши ефективну міграційну державну політику, держава

може зробити так, що міграція стане ефективною, як показує досвід

багатьох країн-донорів. За експертними оцінками, щороку заробітчани

надсилають в Україну близько 7 млрд. доларів США. Стабільна трудова

міграція у світі за декілька останніх десятиріч призвела до появи певного

економічного порядку сегментації ринку праці в розвинених країнах і

виділення певних видів роботи, якими займаються мігранти. У першу чергу,

це непрестижні робочі місця, котрі не вимагають високої кваліфікації, з

важкими умовами і низькою оплатою праці. За даними Організації з безпеки

та співробітництва в Європі, до 48% усіх трудових мігрантів становлять

жінки. Слід відмітити, що жінки перебувають у більш дискримінаційних

умовах, ніж чоловіки. Типово «жіночими» секторами зайнятості є сфера

обслуговування (персонал готелів, клінік, ресторанів, продавці тощо),

домашнє обслуговування (няні, гувернантки, домашні робітниці, догляд за

хворими), індустрія розваг (танцівниці, учасниці шоу-програм, консумація,

стриптиз-шоу), медико-оздоровчі послуги (масаж, сауна), секс-послуги.

Звичайно, жінки можуть працювати як висококваліфіковані працівники

в різних сферах, але таке працевлаштування здійснюється виключно на

легальних засадах.

Традиційно «чоловічими» вважаються важкі види праці, що вимагають

фізичної сили, управлінська робота, а також така, що вимагає активної

соціальної взаємодії. Чоловіки-мігранти переважно працюють у сферах

матеріального виробництва, що потребують певних професійних навичок.

Найпоширенішими сферами зайнятості для чоловіків є будівництво,

видобуток нафти, мореплавство. Для найму чоловіків використовують

часто бригадний принцип.

Сучасна ситуація в західних та південно-східних регіонах України,

де значна частина населення перебуває на нелегальних заробітках за

кордоном, підтверджує наявність у зарубіжних роботодавців масового

попиту на низькокваліфіковану працю мігрантів. Відповідно до ст. 1

Конституції України, українська держава є демократичною, соціальною

та правовою. Відповідно до цього принципу, вона має забезпечити

кожній людині можливість працювати та отримувати за свою працю гідну

винагороду. Це передбачає і правовий захист її громадян, які працюють

за кордоном, підготовку й укладання відповідних міждержавних договорів

про працевлаштування українських громадян за кордоном.

За станом на листопад 2010 р. урядом України укладені договори про

взаємне працевлаштування громадян з урядами Російської Федерації,

Білорусі, Молдови, Польщі, Чехії, Литви, Латвії, Вірменії, Азербайджану,

В’єтнаму, Лівії, Португалії, Швейцарії, Словаччини. Українською стороною

підписано, але ще не ратифіковано договір про працевлаштування з

Іспанією. Однак, слід зазначити, що договори мають суто декларативний

характер, з боку іноземних держав не виставлені конкретні заявки на

працівників (необхідна кількість, спеціалізація тощо). До того ж деякі з цих

країн (наприклад, Молдова, Білорусь, Росія) мають проблеми, подібні до

проблем українського суспільства – високий рівень безробіття та низький

рівень розвитку економіки. Роботодавці в таких умовах не зацікавлені в

офіційному найманні робочої сили, оскільки це значно підвищує її вартість.

Тож зусилля української сторони в цьому напрямі наштовхуються на

певний опір з боку іноземних партнерів.

Легалізація як метод протидії негативним наслідкам нелегальної

трудової міграції широко застосовується останнім часом. У 2001 р. в Іспанії

було легалізовано 60 тис. нелегальних мігрантів. За сім місяців легалізації,

яка проводилася 2001 р. в Португалії, було надано законний статус 30

тис. українцям, 6 500 молдаванам, 3 600 росіянам, 470 білорусам тощо.

Протягом 2001 р. Греція також проводила легалізацію, вже другу за три

роки. Італія з 2009 р. провела легалізацію, до неї приєдналася і Польща.

Виведення з неформального статусу таких сфер зайнятості, як

домогосподарство, сезонна сільськогосподарська робота, сфера розваг,

значно сприятиме покращенню становища багатьох жінок-мігранток, котрі

зараз виконують ці види робіт на нелегальних засадах, і відповідно захисту

їхніх прав. Деякі країни вже давно мають такий досвід. Так, на початку

1980-х рр. посольство Японії у Філіппінах запровадило так звану «візу

працівника індустрії розваг». Те саме зробила і Швейцарія. Зрозуміло, що

профілактична діяльність у цьому напрямі має включати цілий комплекс

заходів, спрямованих на зменшення кількості факторів, що сприяють

поширенню явища нелегальної міграції. На жаль, на рівні міжнародних

організацій та урядових структур така діяльність часто розуміється лише

як заходи освітнього та інформаційного характеру, чого, як свідчить

досвід, недостатньо.

Надзвичайно важливу роль у веденні превентивної діяльності відіграє

позиція держави стосовно можливостей для українських громадян

працевлаштовуватися за кордоном. Існує дві точки зору на це питання:

(1) вихід на міжнародний ринок праці становить проблему, яка не варта

зусиль, коштів та ресурсів держави; (2) трудовою міграцією необхідно

управляти, і держава повинна інвестувати в цю справу певні кошти.

Трудова міграція з країни повинна розвиватися за активною участю

держави. Участь держави має включати її відповідальність за дотримання

прав мігрантів та захист прав своїх громадян на території іноземної

держави, захист прав громадян, котрі звертаються за послугами до

приватних фірм з працевлаштування. Вироблення державної програми

з працевлаштування громадян за кордоном також доцільно розглядати

як один із профілактичних заходів, спрямованих на подолання проблеми

нелегальної трудової міграції.

Серед інших важливих заходів, спрямованих на протидію нелегальній

трудовій міграції, слід зазначити розробку нормативно-правових актів з

питань виїзду громадян України за кордон з метою працевлаштування,

залучення до сприяння працевлаштуванню українських громадян за

кордоном дипломатичних та консульських служб, розповсюдження

інформації про можливості легального працевлаштування за кордоном.

Водночас, масова трудова міграція працездатного населення має

серйозні негативні наслідки. Це й економічні втрати (відсутність надійних

механізмів перерахування отриманих за кордоном доходів), соціально-

трудові (дискримінаційні умови праці та її оплати, відсутність правового

врегулювання захисту трудових і соціальних прав). Її можливо розглядати

як тимчасовий вихід для країни в період складних економічних та

соціальних трансформацій.

Однією з основних проблем, пов’язаних з трудовою міграцією, є розрив

родинних стосунків, унаслідок чого діти залишаються без батьківського

піклування протягом кількох років. Так, за результатами дослідження

«Проблеми дітей трудових мігрантів: аналіз ситуації», проведеного

Міжнародним жіночим правозахисним центром «Ла Страда – Україна» у

співпраці з Українським інститутом соціальних досліджень ім. О. Яременка

у 2006 р., діти трудових мігрантів, як правило, залишаються під опікою

родичів: одного із батьків (якщо за кордоном працює лише один) – мами

(44 %) або тата (26 %), бабусі (35 %), сестри (14 %), брата (12 %). Трудові

мігранти бояться, що після поїздки додому їм не вдасться знову потрапити

за кордон. Налагодження механізмів сезонного працевлаштування може

бути виходом з цієї ситуації.