СМАЧНІ  БУБЛИКИ

В одному селі жив собі дідусь Іван. Мав він невеличке господарство: декілька курочок, гусочок та гнідого коника. Але найбільшою дідусевою радістю була  його пасіка.

Як тільки ранньою весною пригрівало сонечко і його перші тепленькі промінці будили все живе від зимового сну, наш дідусь біг до свого саду дивитись, чи вилетіли його любі бджілки зі своїх домівок милуватися навколишньою красою. А коли розцвітали яблуні і вишні, і своїм п’янким ароматом притягували до себе працьовитих маленьких робітниць -  дідовій радості не було меж.

Разом із дідом Іваном раділа і його внучка Христинка. Була вона дуже красивою і чемною дівчинкою - дідусевою гордістю. Христинка завжди допомагала йому по господарству. Вона доглядала маленьких курчат, гонила гусенят до ставочка, щоб ті похлюпотілись у водичці.

А восени, коли всі люди збирають щедрий урожай зі своїх полів, то і наш дідусь ніяк не натішиться своїм медом, який йому дарують бджоли.

Одного вечора запитав дід Іван Христинку:

- Внученько, а що привезти тобі з міста? Може ляльку чи книжку? Ти тільки скажи - все для тебе куплю. Ти ж моя господинька!

- Не треба мені дідусю ні ляльок, ні книжечок. Я і так маю з ким гратися, а читати буду взимку, коли не буде роботи. Ти краще привези мені бубликів, таких, як минулого разу привозив - дуже вже вони мені до смаку.

- Гаразд, Христинко, привезу.

Ще зовсім удосвіта запряг він свого гнідого коника, взяв декілька банок меду і повіз його на базар - хай  інші теж поласують запашним медком.

Мед дід Іван продав швидко, бо люди люблять ці природні ліки. Купив дещо для господарства і не забув про замовлені Христинкою бублики.

 - Но, конику, рушай!- сівши на воза, промовив старий до коня. Той почимчикував з міста дорогою, котра вела до рідного села, де на нього вже чекало в жолобі свіже сінце.

Дорога проходила через ліс. Погода видалась на славу. Ледь-ледь повівав вітерець, сонечко ще гріло досить тепло як для осені, птахи на деревах щебетали свої пісні. Дідусь сидів на возі і задоволено посміхався. Радів, що так швидко продав увесь мед,  що його бджілки приносять таку велику користь людям. Поглядав на в’язку бубликів, які так любить внучка і тихенько посвистував.

І раптом його кінь зафурчав, став дибки, ледь діда з воза не перекинув.

- Конику, що з тобою? - запитав переляканий дідусь Іван. Кінь зупинився, але продовжував тупцювати. Дід вирішив глянути, що трапилося. Злізши з воза,  він побачив маленького їжака.

- Оце ти, мій конику, такого великого звіра налякався?! - засміявся дідусь.

Їжак швиденько перебіг дорогу і зупинився біля старого.

- І чого ти, малий, лізеш прямісінько під колеса?- запитав дід Іван  їжака. - Ще трошки і мій гнідий розчавив би тебе.

- Ой, дідусю, і не питай, - захекано відповів їжачок. - Мені треба якнайшвидше  в той лісок перейти, бо там є дуже багато грибочків, а в мене ж дітки голодні вдома.

- Зрозуміло,- каже дідусь. Але треба бути уважним, коли переходиш дорогу. Треба дивитися наліво, направо - чи бува не їде щось, а то так твої дітки можуть і не дочекатися грибочків на обід.

- А що це так смачно пахне, дідусю?- питає їжак.-Ох, який запах! Що це, що?

- А, та це я бубликів внучці купив, з міста везу. Вона їх дуже любить.

- Бублики? А що це таке?

- На, подивись і покуштуй,- дав  декілька бубликів їжакові.

- Ой, яка краса і смачно ж напевно!- оглядає він бублики зі всіх сторін. Спасибі, дідусю, ото тепер мої дітки смачно повечеряють,- і поліз далі по стежині.

Дідусь вмостився на возі і каже:

- Рушаймо, конику, а то Христинка вже нас зачекалася.

Їдуть вони, їдуть. Аж тут дідусеві хтось скік на плече, той аж здригнувся.

- А, це ти моя маленька,- ніжно погладив красуню-білочку.-Як у тебе справи, що нового чувати в лісі?

- Добридень, дідусю. Звідки їдеш, що везеш? О, бублики,- вгледівши їх, зраділа білочка.-А дай мені один, будь ласкавий.

 Дідусь посміхнувся та пригостив і її.

 - Ач, як всім подобаються Христинчині бублики. Їж, їж на здоров’я.

 - Дякую, дідусю, дякую,- промовила білочка і стрибнула з воза.

«Як це добре робити комусь приємне - чи то людині,чи маленькій тваринці», думав собі наш дід.

Вони саме наближалися до села, коли до дідуся долинула знайома пісенька. На кущику калини сиділи горобці і так виспівували, що аж коник зупинився.

- Ну і співаки! Чого так розщебетались?

- А чому б  нам не співати? День який чудовий ! От і радіємо. А що це у тебе там у торбі таке виглядає? - запитав найсміливіший горобець і злетів з гілки. Сів на дідового воза, придивився до бубликів і каже:

- Оце так смакота!  Друзі, летіть всі сюди - тут бублики!

Горобці як почули, так всі і метнулись до воза.

- Чекайте, чекайте, гості шановні,- засміявся дідусь. Залиште хоча би один для внучки, а то ж вмисне для неї аж з міста везу.

Горобці притихли, а потім один з них і каже:

- Діду, ми тільки по  маленькому кусочку, добре?

- Та вже беріть, що ж з  вами поробиш.

А ось і рідна хата. Христинка як тільки почула, що гуркоче віз, миттю вибігла з подвір’я на вулицю.

- Дідусю, дідусю, а чи привезли Ви мені бубликів? Я так довго вже на Вас чекаю.

Дід глянув у торбу, а там тільки один бублик і залишився. Розповів він внучці свої пригоди по дорозі додому, а та і каже:

- Нічого, дідусю, Ви правильно вчинили, що поділилися з іншими. Ви у мене молодець! А мені і одного вистачить. Ви ж мені їх ще колись з міста привезете, правда?

- Правда, моя доню, звісно привезу. Поцілував дід Іван внучку і подумав: «Яка ж вона у мене розумниця!»

А на другий день завітали до дідової садиби лісові звірята з гостинцями. Їжак приніс грибочків, та таких гарних, як намальованих. Білочка порадувала лісовими горішками, а горобці принесли у своїх дзьобиках гілочку стиглої калини.

Христинка, коли всі ці гостинці побачила, зраділа неймовірно:

 - Бачите, дідусю, скільки всього принесли мені звірята. Це все завдяки Вам, Вашій щедрості. Дякую вам усім, щиро дякую! Ви у мене найкращі!