Усе золоте

Це було давним-давно. Стояв тоді серед степу палац, і жив у ньому пан, що мав багато овець, коней, корів і кріпаків. Мужики орали зем­лю, сіяли, косили, молотили — усі на пана працювали. А пану все мало. Захотів, щоб у нього все було золоте. Почав шукати, хто б йому в цьому допоміг.

 Нарешті знайшлася одна людина, якій було вже сто тридцять сім років. Звали його Улас. Говорить Улас панові:

— Потримай, пане, мою паличку в руках.

Тримає пан паличку і годину, і дві, і три. Набридло тримати, замахнувся на старого, кричить:

-  Скільки я буду її тримати?

- А ну дай паличку сюди! — говорить Улас.

 Глянув пан — а вона золота зробилася.

- Ну, тепер у тебе все буде золоте,— говорить старий.

Не повірив пан:

-  Як так?

- Дуже просто. Сам і побачиш,— уклонився старий і пішов.

Підійшов пан до вікна. Там квітка стояла. Доторкнувся до квітки рукою, і та золотою стала. Схопився за стілець — стілець став золо­тий. Схопився за стіл — теж став золотий. Прийшов час обідати. Пан узяв хліб — став хліб золотий. Усе стало золотим: і ніж, і виделки, і тарілки, і їжа вся золота. Не можна її їсти. Наказав пан, щоб його годували.

Пішов пан у спальню. Повалився на постіль — стала постіль золота: і перина, і подушки, і ковдра. Придавило його. Ніхто не може зняти з пана ковдру. Послали за старим.

Прийшов Улас, подивився і каже:

—       Пізно. Тепер йому вже нічим не допоможеш.

Дивуються люди:

- Дивіться. Золота ковдра пана насмерть задавила!

А старий Улас каже:

- Його не ковдра задавила, а жадібність.

      Так і не стало на світі жадібного пана.