ТІЛЕСНІ ПОКАРАННЯ ДІТЕЙ. ЧИ МОЖЕ УКРАЇНА СТАТИ ВІЛЬНОЮ?

Коли йдеться про тілесні покарання, завжди згадується оповідання Володимира Винниченка «Федько-халамидник», яке входить до шкільної програ­ми, але мало знайоме українським читачам. А шкода, оскільки воно справляє дуже силь­не враження. І головне — формує абсолютне неприйняття тілесних покарань дітей. Його сюжет одночасно простий і глибокий. Жит­тєво активний і внутрішньо справедливий хлопчик Федько, який був лідером усіх ди­тячих розваг, узяв на себе провину за по­трапляння до крижаної води іншого хлопця, котрий виглядав тихим і вихованим. Окрім того, Федько врятував його, сам потрапивши у воду. Але хлопця скривдили, та, попри жар і високу температуру, батько, не ро­зібравшись у ситуації, відлупцював Федька ременем, після чого той помер. І хоча відтоді минуло майже століття, ця тема не втратила своєї актуальності в сучасному українському суспільстві.

Зазначимо, що це не лише українська проблема. Так, у Великобританії 90 % бать­ків хоча б один раз лупцювали своїх не­слухняних дітей, природно, з найкращими намірами. Під чає обговорення законопро­екту про заборону тілесних покарань 75 % опитаних висловилися категорично проти тотальної заборони на тілесні покарання, за — лише 8 %.

Давно вже досліджено, що дитина на­далі відтворює ту модель поведінки, до якої звикла у дитинстві. Фізичне насильство по­тім стає нормою у житті. Крім цього, за спо­стереженнями психологів, у частини дітей, до яких застосовували тілесні покарання, по­тім формується занижена самооцінка, невіра у себе, пасивна життєва позиція. Або інший наслідок — підвищений рівень агресії, перш за все щодо слабших.

Що ж таке тілесні покарання дітей? На­скільки вони поширені у суспільстві? Чому батьки та вихователі й досі активно за­стосовують їх як метод виховання? Чому їхнє використання викликає занепокоєння в європейської спільноти? Які наслідки за­стосування тілесних покарань до дітей? Які існують альтернативні методи виховання? Що це взагалі таке? І де їх можна навчитися? Чи є адекватна реакція української держави та суспільства на факт застосування тілесних покарань до дітей? Що потрібно робити?

Для фахівців, які працюють Із дітьми, аб­солютно зрозуміло, що фізичне насильство потрібно заборонити. Але не завжди навіть вони ставлять знак рівності між фізичним насильством і тілесними покараннями дітей. Хоча тілесні покарання, навіть тоді, коли вони вмотивовані найкращими виховними прагненнями дорослих, є насильством над дитиною, що має як фізичні, так і психічні наслідки.

Застосування тілесних покарань порушує низку прав дитини, закріплених у Конвен­ції ООН про права дитини і підтверджених у Конституції України та Законі України «Про охорону дитинства»: право на рівний захист перед законом; право не зазнавати жорстокого ставлення; право на життя та фі­зичну недоторканність; право на найвищі стандарти фізичного та психічного здоров'я тощо. А це означає, що тілесні покарання потрібно заборонити і замінити альтерна­тивними ненасильницькими формами ви­ховного впливу на дитину. Чи вміють їх за­стосовувати педагоги та батьки? Чи готове до цього наше суспільство? Чи засуджує тілесні покарання громадська думка?

Щоб відповісти на ці запитання, 2006 року Український інститут соціальних досліджень на замовлення Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» провів опитування громадської думки насе­лення щодо ставлення до проблеми тілесних покарань дітей.

На запитання «Як часто до вас особисто застосовували тілесні покарання, коли ви були дитиною?» приблизно 10 % респондентів від­повіли «дуже часто». «Досить часто» (один-два рази на місяць) — 13 % респондентів. І лише третина опитаних (34 %) вважає, що «ніколи». Від тілесних покарань страждали частіше хлопчики, ніж дівчатка.

Ці дані свідчать про серйозне поширен­ня фізичного насильства в українському суспільстві, що має викликати занепокоєння як у політиків, освітян, соціальних працівників, працівників правоохоронних органів, так і у широкої громадськості.

Простежується також взаємозв'язок від­повідей про рівень освіти респондентів і час­тоту застосування тілесних покарань до них особисто. Так, до 40 % тих, хто має повну вищу освіту, ніколи не застосовували ті­лесних покарань, а ось до тих респондентів, які мають неповну вишу, — лише 25 %. Час­то застосовували тілесні покарання до 7 та 11 % респондентів відповідних груп.

В українському суспільстві панує сте­реотип: насильство, жорстоке поводження з дітьми, недбале ставлення — це проблеми винятково кризових або матеріально погано забезпечених сімей, бідних. Але проведене опитування громадської думки, котра без­перечно потребує подальшого вивчення, дає підстави для протилежних висновків: най­більш забезпечені громадяни дають най­менш толерантні відповіді на поставлені за­питання.

Так, серед тих, чиє матеріальне становище вони самі характеризують як «ми мо­жемо дозволити придбати собі практично все, що хочемо», 22 % вважають, що засто­сування тілесних покарань до дитини є до­цільним завжди, коли дитина поводиться погано, а 50 % готові застосовувати тілесні покарання до дитини в окремих випадках. І лише 28 % опитаних із цієї групи вва­жають, що застосування тілесних покарань до дитини неприйнятне за будь-яких умов. Такий низький рівень толерантності мож­на пояснити:

• незнанням альтернативних форм ви­ховання дитини;
• завищеними вимогами до дитини в сім'ї;
• відсутністю Інших способів мотивації дітей у ситуації матеріальної забезпеченості;
• застосуванням фізичних покарань до цієї групи респондентів у дитинстві.

Останнє положення підтверджується опи­туванням: найчастіше застосовували тілесні покарання у дитинстві до тих респондентів, які характеризують свій матеріальний стан як «вищий від середнього, високий і дуже високий», тобто до тих, хто досяг найвищо­го рівня матеріального добробуту. Так, де­кілька разів на місяць тілесні покарання за­стосовували до 59 % опитаних із цієї групи, до 41 % —дуже рідко. Але жоден респондент не відповів, що «ніколи». Тут можна ствер­джувати, що вихованню цих опитуваних у дитинстві батьки приділяли більше уваги.

Але застосовували «найпопулярніший* засіб виховного впливу — тілесні покарання, фі­зичний тиск, побиття.

То може його доцільно використовувати, якщо він є таким ефективним? Чи, як ка­жуть, що ж тут поганого, якщо батьки, ба­жаючи виховати дитину, дадуть їй декілька разів прочухана, на те вони й батьки?..

Ці запитання не риторичні, а абсолютно практичні.

Тілесні покарання можна розглядати не тільки як насильство, але у певних ви­падках і як жорстоке ставлення. Для ліквіда­ції наслідків жорстокого поводження, адек­ватного та своєчасного реагування на такі факти у 2004 році було прийнято спільний наказ МВС, МОН, МОЗ, Міністерства Укра­їни у справах сім'ї, молоді та спорту (на той час Державного комітету України у справах сім'ї та молоді) від 16.01.04 № 5/34/24/11 «Про затвердження Порядку надання звер­нень і повідомлень із приводу жорстокого обігу з дітьми або реальною погрозою його здійснення». Тілесні покарання є одним із виявів жорстокого поводження та насиль­ства.

У правовій базі України визначення на­сильства представлене Законом України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.01 № 2789-Ш. У ст. 1 Закону визначе­ні такі види насильства: фізичне, сексуальне, психологічне, економічне. Так, фізичне на­сильство за законом «Про затвердження По­рядку надання звернень і повідомлень із при­воду жорстокого обігу з дітьми або реальною погрозою його здійснення» це — «навмисне нанесення одним членом родини іншому члену родини побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного або психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі й достоїнству» (ст. І). Отже, тілесні по­карання, які застосовують із виховною ме­тою, підпадають під визначення фізичного насильства. Побиття різкою, паском, ляпаси тощо також є протизаконними.

Відповідно до Сімейного кодексу України батькам заборонено застосовувати фізичні покарання до дітей, а також інші види пока­рань, що принижують людську гідність ма­люка. Так, ст. 150 «Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини» містить па­раграфи: «Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток... Батьки зобов'язані поважати дитину... Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини... Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гід­ність дитини». Але в Кодекс не включено процесуальних норм, які б давали змогу за­стосовувати ці принципи на практиці.

У Кримінальному кодексі України та­кож існує низка статей, що передбачають притягнення батьків до кримінальної від­повідальності за незаконні дії щодо влас­них дітей (зловживання опікунськими пра­вами — ст. 167, нанесення тілесних ушко­джень — ст. 121 — 125, побої та мордуван­ня — ст. 126). Але на практиці такі норми практично не працюють. Тут на перший план виходить суперечність між принципа­ми захисту прав дитини та принципом не­втручання у внутрішні особисті справи ро­лики. Тільки найбільш «крайні» та жорстокі випадки набувають розголосу й потрапляють у коло уваги правоохоронних органів.

У більшості ситуацій людина, яка засто­совує тілесні покарання, не усвідомлює по­ганих наслідків такого поводження, вважа­ючи, що її дії, викликані позитивними на­мірами, є легітимними та виправданими. Але ж наслідки застосування методів фізичного впливу на дітей можуть бути негативними та "пролонгованими. Дитина, котра зазнала на­сильства, отримує травматичний досвід, який супроводжується травматичними переживання­ми та відтворюється у формі неадекватних по­ведінкових реакцій. Усе це призводить до де­зорганізованої поведінки, розвитку. Для не­повнолітнього важливими є довіра до бать­ків, почуття захищеності в сім'ї. Вони втра­чаються при застосуванні насильства.

Використання альтернативних методів ви­ховання дітей залежить від педагогічної куль­тури батьків, педагогів, соціального оточен­ня, культури в мікросередовищі, моральних цінностей тощо. Так, антиподом насильства та жорстокого ставлення є толерантність, не­обхідна для спілкування, співжиття та спіль­ної діяльності, що є основою формування культури миру в сім'ї, громаді, суспільстві. Основні риси толерантної особистості: при­хильність до інших людей, терплячість, ми­лостивість, почуття гумору, чуйність, до­віра, альтруїзм, уміння володіти собою, доброзичливість, неупереджене ставлення, гу­манізм, уміння слухати співрозмовника, до­питливість, здатність до співпереживання. Імовірно, кожен дорослий знайде в собі не­доліки чи скаже, що не завжди буває то­лерантним.

Проведене опитування виявило наявність суттєвого дефіциту знань щодо альтернатив­них побиттю засобів виховання та методів впливу на дітей у сім'ї. І тому правозахисний центр «Ла Страда-Україна» поділяє за­непокоєність міжнародного співтовариства, правозахисників, вважаючи застосування тілесних покарань неприпустимим явищем у цивілізованому суспільстві. Для протидії започатковано програму «Україна, вільна від тілесних покарань дітей», розраховану на 3 роки. При потребі термін її реалізації буде продовжено. Мета програми — сфор­мувати і запровадити стратегію протидії за­стосуванню тілесних покарань дітей в Укра­їні. Для цього планується:

• розробити і впровадити інформацій­ну кампанію проти застосування тілесних покарань дітей, яка включатиме соціальну
  рекламу на телебаченні, радіо, публікацію в ЗМ1, проведення прес-конференцій, роз­робку, друк і розповсюдження інформацій­ного матеріалу;
• розробити і впровадити науково-ме­тодичне забезпечення, тренінгові Й освітні програми для фахівців, які працюють із батьками та дітьми, тренінги для батьків щодо неприпустимості застосування тілесних по­карань дітей;
• уключити проблему неприпустимості тілесних покарань у порядок денний роботи громадських організацій України;
• проаналізувати правову базу заборони тілесних покарань дітей і необхідність про­ позицій щодо її вдосконалення;
• сформувати групу фахівців, активістів, політиків, які пропагуватимуть Ідеї непри­пустимості застосування тілесних покарань дітей.

Україна має стати, вільною від тілесних покарань дітей! Це буде свідченням цивілі­зованого та демократичного розвитку нашої держави.