Науково-теоретичні основи

Поняття «інтеграції», «інклюзії» розглядаються як антонімічне щодо «сегрегації» і позначають відповідний поступ у розвитку системи одержання освіти особами з порушеннями.

Інтегроване навчання, за визначенням російських вчених Б. Пузанова, М. Малофєєва, – це навчання і виховання дітей з відхиленнями розвитку в установах загальної системи освіти разом із дітьми, які розвиваються нормально.

Інтегроване навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку у масових загальноосвітніх навчальних закладах, на думку вчених, може здійснюватися за моделями (формами) повної інтеграції, комбінованої, часткової та тимчасової.

Повна інтеграція, як форма навчання, рекомендована тим дітям, які за рівнем психофізичного розвитку відповідають віковій нормі і психологічно готові до спільного навчання зі здоровими однолітками.

Комбінована інтеграція – для тих дітей, у яких психофізичний розвиток наближений до вікової норми, але їхнє навчання в умовах масового закладу обов’язково має супроводжуватися колекційною допомогою відповідних фахівців, зокрема вчителя-дефектолога спеціального класу.

Часткова інтеграція передбачає перебування дитини з обмеженими можливостями здоров’я серед своїх здорових однолітків у масовому навчальному закладі лише частину дня (найчастіше другу половину).

Тимчасова інтеграція – за якої всі школярі спеціального класу (закладу) незалежно від стану психофізичного розвитку об’єднуються кілька разів на місяць для проведення спільних заходів.

За повної інклюзії (включення) всі учні є повноправними членами дитячого колективу, забезпечуються безбар’єрним доступом, підтримкою, за необхідності медико-соціальним і психолого-педагогічним супроводом. Інклюзивна освіта, як зазначають у своїх дослідженнях вчені скандинавських країн T. Jonson., R. Raiswaik., на відміну від інтеграції – це гнучка, індивідуалізована система навчання з психолого-педагогічною підтримкою дітей і молоді з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи, яка знаходиться поблизу місця проживання. Всі діти від самого початку мають бути включені в освітнє та соціальне шкільне життя за місцем проживання. Освітні заклади повинні надати змогу брати активну участь усім дітям в діяльності колективу, місцевої громади, тим самим забезпечивши повне порозуміння та взаємодію всіх членів спільноти. За інклюзивної системи навчання визначається та враховується різноманітність дитячого колективу, особливі освітні потреби задовольняються і у дітей з обмеженими можливостями здоров’я, і у дітей талановитих і обдарованих за допомогою індивідуалізованих методів навчання, адаптованих навчальних програм, спеціально розроблених та підібраних допоміжних навчальних матеріалів, додаткових посібників тощо.

Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу. З метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти інклюзивні освітні заклади повинні адаптувати навчальні програми та плани, методи та форми навчання, використання існуючих ресурсів, партнерство з громадою до індивідуальних освітніх потреб і різних стилів навчання дітей з особливими потребами. Інклюзивні освітні заклади повинні забезпечити спектр необхідних послуг відповідно до різних освітніх потреб таких дітей.

Інклюзивна школа – заклад освіти, яки забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі.

Інклюзивне освітнє середовище змінює роль педагога звичайного навчального закладу, який має сприймати учнів з особливими освітніми потребами, як і інших дітей у класі; залучати їх до спільних видів діяльності, ставлячи дещо інші завдання, залучати учнів до колективних форм навчання і групового вирішення завдань; використовувати різноманітні стратегії колективної участі – ігри, спільні проекти, лабораторні дослідження і т.ін.

Науково-теоретичні основи

 Внаслідок порушень психічного або фізичного розвитку в учнів можуть спостерігатися труднощі в накопиченні соціального досвіду і, відповідно, в його використанні у навчальній діяльності. Водночас недостатність пізнавального досвіду позначається на розвиткові компетентності та зрілості. Тому, щоб засвоєння курсу загальноосвітньої школи учнями з особливими освітніми потребами було ефективним, потрібно детальніше ознайомитися з особливими потребами кожної з категорій дітей, які можуть навчатися у школі.

 Залежно від типу порушення виокремлюють такі категорії дітей:

• з порушеннями слуху (глухі, оглухлі, зі зниженим слухом);
• з порушеннями зору (сліпі, осліплі, зі зниженим зором);
• з порушеннями інтелекту (розумово відсталі, із затримкою психічного розвитку);
• з мовленнєвими порушеннями; з порушеннями опорно-рухового апарату;
• зі складною структурою порушень (розумово відсталі сліпі чи глухі сліпоглухонімі та ін.);
• з емоційно-вольовими порушеннями та дітей з аутизмом.

Збирання інформації про дитину

 1. Знання особливостей соціального оточення дитини. Дуже важливим є аналіз особливостей дитини, які формуються у її взаємодії із соціальним оточенням, наприклад, особливостей сімейного спілкування, внаслідок якого формуються певні звички та риси характеру. У дитини вже вироблений певний стереотип поведінки. Спілкування. І тому, спілкуючись з батьками, ми отримуємо досить повну інформацію для того, щоб у подальшому швидше налагодити більш ефективну взаємодію з дитиною і полегшити процес адаптації її до школи. Батькам можна пропонувати різні шляхи спілкування, головне, щоб вони усвідомили, наскільки для нас с цінною і необхідною ця інформація і як вона сприяє визначенню ефективних способів допомоги дитині.

2. Особливості пізнавальної діяльності учнів

• Співвідношення рівня розумового розвитку і вікової норми.
• Рівень розвитку когнітивної сфери.
• Індивідуальні особливості.
• Розумова працездатність і темп розумової діяльності. Вивчення дитини має на меті встановити не тільки сильні і слабкі сторони її психіки, а й дати якісні характеристики сформованості у неї пізнавальних процесів і дій.

Проведення діагностичних мінімумів на різних етапах шкільного навчання

 Під час навчання в школі дитина зустрічається з низкою труднощів, пов'язаних із переживанням кризових періодів, які характеризуються змінами в психофізіологічному розвитку та формуванні вікових новоутворень. Підвищеної уваги потребують діти з особливими потребами, які мають більший ризик до категорії дезадаптованих учнів. Виходячи з аналізу інформації про дитину та вивчення її інтелектуальної, емоційно-вольової сфери. Враховуючи потреби самої дитини. Складається план корекційно-відновлювальної роботи та індивідуалізований навчальний план.

Складання індивідуального навчального плану (ІНП)

 Основу індивідуалізованого навчального плану складає:

1. Інформація про дитину:

• від батьків;
• від всіх спеціалістів, що працюють з дитиною;
• власні спостереження педагога в процесі роботи з дитиною.

2. Інформація про стратегії навчання (засвоєння) та надання будь-якої спеціальної підтримки (умови засвоєння, звикання та пристосування), включаючи шляхи корекції, адаптацію та модифікацію навчання.

3. Інформація про хід процесу учіння та якість засвоєння знань.

ІНП підсумовує особисті дані про дитину та її потреби (у позитивному сенсі).

 Складова супроводу дитини полягає у тому, що необхідно, детально вивчивши індивідуальні особливості учня, його проблеми, створити оптимальні умови його розвитку, а саме: фізичне середовище, адаптація навчального процесу, створення сприятливого мікроклімату.

  Індивідуальний навчальний план (ІНП) передбачає:

• визначення мети, короткотривалих та довготривалих завдань;
• перелік послуг та спеціальних програм, які має одержати та за якими має навчатися учень з особливими потребами;
• зазначення тривалості навчання та одержання послуг із зазначенням конкретних дат;
• опис процедури оцінювання, яка буде використовуватися для визначення навчальної успішності.

Науково-теоретичні основи

Українське державотворення на сучасному етапі характеризується глобальним реформуванням усіх сфер соціального життя. Ринкова економіка і демократична система соціального політичного облаштування висувають нові вимоги до системи освіти, в тому числі і до освіти спеціальної. Економічне реформування зумовлює визначення нових стратегічних цілей, зокрема забезпечення рівних можливостей для одержання освіти і подальшої активної участі всіх громадян у житті суспільства. Інтегрування дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітній простір України, як один з напрямів гуманізації всієї системи освіти.

На зміну «державоцентриській» освітній системі, в якій головна мета визначалася – як формування особистості за певними еталонами і підпорядкування власних інтересів державним, приходить, так звана, «дитинотоцентриська» система освіти, в якій домінують орієнтація на інтереси дитини, на задоволення її потреб.

Неприйнятною насьогодні є освітня система, за якої учні пасивно одержують академічні знання і не вступають в активну взаємодію із соціумом. Проблема соціалізації дітей з особливими освітніми потребами в системі сучасної спеціальної освіти займає особливе місце і викликає багато суперечок і нарікань.

На сьогодні спеціальна освіта в Україні представлена системою диференційованого навчання. Не вдаючись до детального аналізу системи спеціальної освіти, варто зазначити, що спеціальні заклади для дітей-інвалідів, дітей з порушеннями та особливостями психофізичного розвитку в нашій країні мають різну відомчу підпорядкованість.

Основними державними освітніми закладами для дітей з особливостями психофізичного розвитку шкільного віку є: спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, навчально-реабілітаційні центри та спеціальні класи при цих закладах.

В Україні, інтеграційні процеси в освітній системі розпочалися з 90-х років у зв’язку з розпадом СРСР і кардинальною перебудовою державного устрою, зумовлені прийняттям національних анти дискримінаційних законодавчих актів, що були ухвалені з урахуванням основних положень Декларацій ООН.

Реорганізація й оновлення національної системи педагогічної освіти відбувається на основі принципів демократизації, гуманізації та модернізації, визнання права кожної дитини на одержання освіти, адекватної її пізнавальним можливостям. Це спонукає до пошуку оптимальних шляхів її реформування з метою повної соціалізації дітей з порушеннями психофізичного розвитку, їх інтеграції у суспільство через впровадження інклюзивної освіти.

Характерною особливістю сьогодення системи спеціальної освіти в Україні є реконструювання її на демократичних засадах. Намітилась тенденція переходу до альтернативних моделей психолого-педагогічної підтримки, вільного вибору форм навчання дітей, рівня і діапазону освітніх послуг.

Держава посилила увагу до проблем дітей-інвалідів, гуманістичні підходи до освіти яких базуються на принципах:

– природної соціалізації (не відривати дитину від сім’ї);

– додаткових моделей спеціальної освіти, вибору батьками форм і видів майбутньої освіти;

– перспективним вважається і третій принцип – фінансувати не школу за надані освітні послуги, а дитину з тим, щоб форму, рівень і діапазон послуг обирали її батьки.

Інклюзивне навчання, враховуючи індивідуальні відхилення розвитку, базується на тому, що всі діти мають право на самоствердження в суспільстві, а кожна дитина гідна поваги внаслідок її унікальності.

Правовою основою інклюзивного навчання є Конституція України, Закон «Про освіту», Закон «Про загальну середню освіту», Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст. та ін.

Науково-теоретичним підґрунтям здійснення інклюзивного навчання є «Концепція спеціальної освіти осіб з фізичними та психічними вадами в Україні на найближчі роки та перспективу», «Концепція Державного стандарту спеціальної освіти дітей з особливими потребами» та ін.

Основними завданнями інклюзивного навчання є:

– забезпечення права дітей з особливими потребами на здобуття загальної середньої освіти в умовах загальноосвітніх навчальних закладів у комплексному поєднанні з корекційно-реабілітаційними заходами;

– різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків і здібностей, формування інтересів і потреб;

– збереження і зміцнення морального і фізичного здоров’я вихованців;

– виховання в учнів любові до праці, здійснення їхньої допрофесійної підготовки, забезпечення умов для життєвого і професійного самовизначення;

– виховання школяра як культурної і моральної людини з етичним ставленням до навколишнього світу і самої себе;

– надання у процесі навчання й виховання кваліфікованої психолого-медико-педагогічної допомоги з урахуванням стану здоров’я, особливостей психофізичного розвитку вихованця.

На сьогоднішній день позитивне розв’язання питання про залучення дітей з особливими потребами до звичайних класів у повній мірі залежить від зацікавленості і мотивації адміністрації шкіл та вчителів. Тому результативність цієї роботи є лише в тих закладах, де вчителі відчувають свою відповідальність і наполегливо працюють з дітьми і їх родинами.

Вчителі інклюзивних класів повинні створити демократичну атмосферу і всіляко сприяти формуванню міцних дитячих колективів. Всі діти, незалежно від стану їхнього здоров’я повинні мати однакові права і можливості.

Серед найважливіших питань інклюзивної освіти є створення відповідної бази для колекційного блоку: наявність програм, підручників, спеціального обладнання, дидактичних матеріалів, надання діагностичних, консультативних та дійових послуг фахівцями.

Питання впровадження інновацій в освіту дітей з особливими освітніми потребами досить суперечливе й водночас, актуальне, яке потребує всебічного вивчення. Водночас, саме педагоги мають бути провідниками змін в освіті.

Ілюстративний матеріал

Нормативно-правові положення інклюзивної освіти