Гніда Т.Б., в.о. завідувача Центру практичної психології та соціальної роботи, к.п.н.; 

Сіваченко І.Г., методист Центру громадянського виховання КВНЗ «Харківська академія неперервної освіти»

Однією з умов стабільного розвитку та нового якісного прориву в національній системі освіти є забезпечення перебудови та оновлення змісту, форм і методів організації навчально-виховного процесу на засадах дитиноцентризму.

Ідеї дитиноцентризму є основою багатьох педагогічних систем та наукових теорій різних часів. Фундаментальне теоретичне осмислення дитиноцентризму здійснили Г. Ващенко, Д. Дьюї, А. Дістервег, Я. Коменський, В. Кремень, Я. Корчак, А. Макаренко, К. Роджерс, В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін. У сучасній вітчизняній педагогіці ідеї дитиноцентризму знаходять своє відображення в працях І. Беха, О. Вишневського, І. Зязюна, В. Лозової, М. Левківського, О. Сухомлинської та ін.

Так, Джон Дьюї поставив дитину у центр педагогічної системи, вказуючи на те, що дитина – сонце, біля неї і повинна обертатися вся освіта; інтереси дитини стають цінностями освіти і основою організації усіх освітніх процесів; виховання та навчання дитини повинні проходити без примусу та натиску [5].

У своїй роботі «Вік дитини» Елена Кей зазначила, що мета освіти – не передача знань, а гармонійний розвиток дитини на основі її задатків і життєвого досвіду. Нею сформульовано ведучий принцип нового виховання: «Виходячи з дитини» [5].

Селестен Френе писав, що «школа майбутнього буде орієнтована на дитину», наголошував на забезпеченні природного прагнення дитини до знань, створення сприятливих умов для саморозвитку, розвиток індивідуальних творчих можливостей дитини та присутній від природи потреби у самореалізації [6].

Вільгельм Август Лай розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на навколишній світ, тому центр виховання він зміщував у сферу діяльності самої дитини. Учений був переконаний, що на розвиток індивідуальності дитини впливає колектив, адже саме тоді, коли діти збираються разом, кожний прагне виявити все те краще, на що він здатний, стає більш діяльним та винахідливим. Концепція Лая стала важливим етапом у пізнанні дитини і розробці педагогічної теорії [5].

В основу педагогічної системи Марії Монтессорі покладена ідея гуманістичного вільного виховання. У центрі педагогіки Монтессорі – недопустимість насилля над дитиною; проблема саморозвитку дитини; створення спеціальної системи виховання та навчання, в якій центральну роль відіграє «підготовлене середовище» та своєрідний дидактичний матеріал; різновіковий підхід до виховання та навчання дітей; необхідність вивчення дитини педагогом задля сприяння її успішному «самобудівництву», її духовному розвитку [6].

К. Ушинський здійснив першу спробу цілісного вивчення дитини на засадах антропологічного принципу, намагаючись відкрити батькам і педагогам велике значення всебічного вивчення дитини. Педагог також наголошував, що у вихованні все повинно виходити тільки з живого джерела людської особистості. «…Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе». Таким чином, К. Ушинський з антропологічних позицій визначав залежність успіху інтегрування навчання і виховання від сили, здібностей і знань особистості вихователя.

В основі змісту досконалого процесу виховання, за К. Ушинським, лежить ідея гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини як до найвищої цінності, орієнтація на особистісну спрямованість, створення умов, які забезпечують її вільний саморозвиток, збереження своєї індивідуальності, входження в соціум та активну життєву позицію соціально-ціннісного спрямування. Саме тому педагог вибудовує парадигму предмету виховання як педагогічного завдання виховання: людина – її душа – діяльність, і називає цей ряд «повним визначенням мети педагогічної діяльності». Педагог висловлює тверде переконання, що основною метою виховання є людина, оскільки усе у цьому світі (і держава, і народ, і людство) існує тільки для людини, душа – домінуюча сутність людини у порівнянні з тілом, а домінуючою настановою душі є діяльність – «праця душевна, вільна, наповнююча душу людини» [7]. Отже, педагог наголошує на зорієнтованості процесу виховання на особистості вихованця, який завжди є метою, а не засобом її досягнення.

Центральною ланкою педагогічної концепції С. Русової є особистість дитини. Вважаючи її найдорожчим скарбом у світі, піклуючись про її майбутнє і ставлячись до неї з великою любов’ю, С. Русова закликала вихователів до активної, прогресивної позиції, до нових пошуків у гуманістичному вихованні, наголошувала на розвитку самостійності дитини, на індивідуальному підході до кожної дитини, дотримуючись принципу природовідповідності виховання.

Ідеї С.Русової полягали в тому, що дитячі заклади мають нести радість, де діти вчаться без примусу, без крику, в оточенні широкої поваги, розуміння, підтримки, задовольняючи дитячі потреби. Усе виховання дитини має будуватися на пошані до особи, бо «…українська дитина не дуже експансивна, вона вразлива; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності. Треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдячна дитина й озветься її глибока чулість».

Розглядаючи школу як виховну систему, С. Шацький озвучує такі характерні їй ідеї: «повернення дітям дитинства»; діти повноправні учасники життя; організація навчання з орієнтацією на задоволення дитячих інтересів; відсутність авторитету примусу з боку дорослих, лише любов і довіра; практична робота повинна відповідати дитячій природі та віку дітей.

Із виникненням нового педагогічного напряму педоцентризму (гр. pais – дитина, лат. centrum – центр, середовище) згідно якого організація й методи навчання визначаються лише безпосередніми, спонтанними інтересами й потребами дітей, нового наукового змісту набуло поняття дитиноцентризму: умови фізіологічного, психічного та суспільного розвитку дитини; роль гігієни у збереженні здоров’я; можливості дитини у процесі соціалізації; колективна і профілактична шкільна діяльність. Отже, дитиноцентризм – це забезпечення процесу виховання і навчання кожної дитини на основі розвитку її природних здібностей (О.А. Захаренко).

Нового значення дитиноцентризм отримує в наші дні. За словами президента НАПН України В. Кременя „на перший план виступає принцип дитиноцентризму, але не у значенні уваги до дитини як такої, до дитини абстрактної, узагальненої, що часто проголошувалося і робилося у нас раніше, – а до конкретної дитини з її сутнісними характеристиками. Це важливо на всіх етапах освітньої діяльності: починаючи від дошкілля і закінчуючи університетом. Потрібно максимально наблизити освіту і виховання дітей до конкретної сутності кожного з них. Варто не формувати дитину під власні копії чи то батьком, чи то матір’ю, чи державою, чи кимось іншим, а розпізнати її єство і плекати особистість на його основі”.

Отже, під дитиноцентризмом, у сучасному трактуванні цього терміну, можна розуміти особистісно-орієнтовану модель виховання дитини, призначення якої розширення її можливого життєвого шляху та саморозвитку на засадах гуманізації реального буття дитини, посилення уваги до системи її цінностей та інтересів задля формування в неї основ життєвої компетентності.

Тому головне завдання сьогодення – не вкласти в людину максимум знань, а навчити її оперативно отримувати інформацію, яка потрібна їй у кожній конкретній ситуації, виховати її з інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, здатною діяти креативно. Відповідно, навчання та виховання повинно бути максимально наближеним до здібностей і особливостей конкретної дитини. В цьому полягає головна думка концепції дитиноцентризму.

Отже, актуальні в наш час гуманістичні концепції виховання й навчання учнів базуються на ідеях дитиноцентризму, а саме:

·                   відсутність адміністративного контролю, який обмежує свободу педагогічної творчості;

·                   активність учнів у навчальному процесі, орієнтація на інтереси та досвід учнів, створення навчального середовища, яке б перетворило навчання на яскравий елемент життя дитини;

·                   практична спрямованість навчальної діяльності, взаємозв’язок особистого розвитку дитини з її практичним досвідом;

·                   відмова від орієнтації навчально-виховного процесу на середнього школяра і обов’язкове врахування інтересів кожної дитини;

·                   виховання «вільної незалежної особистості», яка «запалюється любов’ю та керується розумом» (за Д. Дьюї);

·                   забезпечення свободи і права дитини в усіх проявах її діяльності, урахування її вікових та індивідуальних особливостей, забезпечення морально-психологічного комфорту дитини;

·                   впровадження шкільного самоврядування, яке під свободою і самостійністю дитини передбачає виховання гуманістичних та демократичних ідей і світогляду, необхідних сучасному суспільству.

Пріоритетом діяльності має бути не отримання учнями академічних знань, а надбання умінь життєво необхідних (компетентностей): від комунікативних (знайти спільну мову з оточуючими, друзями, вчителями, однокласниками, батьками, зовсім не знайомими людьми) до творчих (в навчально-трудових справах).

Адже зміни в суспільному житті зумовлюють пошук шляхів виховання активної, ініціативної особистості, здатної до самостійної творчої діяльності, саморозвитку і самореалізації.

Осмислюючи проблему людини в умовах сучасної антропологічної кризи, коли існує загроза її існуванню, В. Кремень підкреслює, що «вихід із цієї ситуації полягає в переході до нової парадигми розвитку, коли не технології, не економіка, а людина в її новій якості стане метою і смислом прогресу. Так виникає і стверджується людиноцентризм – нова стратегія поступу суспільства, в основі якої – не накопичення матеріальних благ і цінностей, а орієнтація на цінності духовні, на знання, культуру, науку, без яких життя втрачає сенс і перспективу».

Про це наголошує О. Вишневський, говорячи: «Людина є суб’єктом соціально-економічного і культурного життя. Суспільний поступ залежить не від «технологій», а від неї, бо вона є їх творцем. Через це у процесі реформ вона опиняється у їх фокусі. Їх темп і глибина залежать від змін у самій людині і самому суспільстві». І далі підкреслює, що ці суспільні зміни «відбуваються не шляхом «переродження» зрілої людини, а за рахунок приходу нового покоління. І то вже від освіти і виховання залежить, яким воно прийде у нове життя. Тут, власне, маємо виразне соціальне замовлення і відчуваємо місію педагогіки, а тому потребуємо розуміти стан сучасної людини та прийняти орієнтацію на формування нового покоління».

Поняття людиноцентризму сповнене глибокого філософського змісту. Терміном людиноцентризм позначаються різноманітні й водночас концептуально спрямовані відтінки філософської думки, об’єктом яких є людина. Людиноцентризм – це філософія гуманістично орієнтованої політики і практики державотворення. Вона спрямована на подолання внутрішньої порожнечі, фактичної руйнації свідомості та світогляду. Це філософія творення людини – конкретної, живої, енергійно напруженої, діяльність якої обумовлена єдністю розуму і душі. В. Кремень зазначає: «Тілесність, обдарованість, духовність, освіченість, моральність, егоїзм, розумність, цілеспрямованість – усе це є фрагментами постійно змінюваної картини буття людини, які розкривають її нові аспекти, але не вичерпують нескінченного змісту». І далі: «Духовність як основа людиноцентризму – це той життєво необхідний інгредієнт для гідності і самодостатності людини, без якого неможливо створити сучасну стабільну українську державу. Оскільки носієм духовності є людина, то змістом національної ідеї стає філософія людиноцентризму. Це справжній світ істини і добра, до якого завжди прагнула і прагне особистість».

Психологія акцентує увагу на тому, що соціальні впливи на особистість перетворюються на її внутрішні умови, які разом з біологічними задатками сприяють активності особистості, що і творить її унікальність.

Дослідники проблеми вироблення особистістю шанобливого ставлення до себе акцентують увагу на тій ролі, яку відіграє характер самоповаги у процесах самореалізації та саморозвитку. Якщо самосприйняття нестійке, непевне, а самоповага деформована, особистість більше дбає про самозахист, компенсацію, натомість при позитивному самосприйнятті вона вірить у можливість змін і розвитку, готова апробувати свої сили в різних справах.

Особистість – не лише цілеспрямована, але й самоорганізуюча система. Об’єктом її діяльності й уваги є не лише зовнішній світ, а й вона сама, що виявляється у відчутті „Я”, в уявленні себе, в самооцінці, у програмі самовдосконалення, здатності до самоспостереження, самоаналізу, саморегуляції. Бути особистістю – означає здійснювати при необхідності вибір, оцінювати наслідки прийнятих рішень.

Ідеї центризму розглядаються у психології і психотерапії. Так, розповсюдженим є досить відомий напрямок – клієнт-центрована психотерапія К. Роджерса. На думку автора людина здатна сама змінити свою особистість, а психолог або психотерапевт лише допомагає їй у цьому.

В соціальній педагогіці принцип клієнтоцентризму визначає пріоритет прав клієнта в усіх його випадках, крім тих, в яких це суперечить правам та інтересам інших людей. У межах цього принципу слід розглядати суверенність та автономність клієнта так, що він має право приймати або не приймати допомогу соціального педагога, обирати певний вид допомоги чи один із варіантів плану вирішення проблеми, запропонованих йому спеціалістом для соціального педагога інтереси клієнта повинні бути вище своїх власних інтересів.

Література

1.                Коваленко Є.І. Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової / Є.І. Коваленко, І.М. Пінчук; за ред. Є.І. Коваленко. – Ніжин: НДПУ, 1998. – 214 с.

2.                Вишневський О. Українська освіта на шляху реформ. Актуальні питання сучасної української освіти і змісту виховання. Статті. Нариси. Концепції. – Дрогобич, 2009.

3.                Кремень В.Г. Про «Дитиноцентризм», або Чому освіта  України потребує  структурних змін / В. Кремень // Щоденна всеукраїнська газета «День». – № 210(3130). – 19 листопада, 2009. – С. 1–6.

4.                Кремень В.Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору / В.Г. Кремень. – К.: Педагогічна думка. – 2008. – 424 с.

5.                Крылова Н.Б. Очерки понимающей педагогики. / Н.Б. Крылова, Е.А. Александрова. – М.: Народное образование, 2003. – 448 с.

6.                Левківський М.В. Історія педагогіки: навч.-метод. посібник. / М.В. Левківський – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 190 с.

7.                Роджерс К. Клиент-центрированная терапия. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1997. – 320 с.

8.                Ушинский К.Д. Материалы к третьему тому «Педагогической антропологии» // К.Д. Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т. 10. – Москва-Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – 666 с.